Отож дядько Семен пішов до риббази берегом, по морській гальці, а ми побігли селищем, понад обривом. " Від моря долітали дикі звуки, ніби там перегризлася зграя здичавілих собак, ніби там ішла репетиція з усіма Косьчишіми котами. Швидко ми побачили берег моря, риббазу і місток, що виступає у море. На містку в дикому танці вигинався Ів із Сімоною. Жорка-одесит ходив на напівзігнутих ногах, конвульсійно дриґав колінами і виплескував у долоні. Згори той танок здавався особливо смішним. Ніби не люди там викручувались, а якісь потвори, схожі на людей.
Танцюючі не звертали ні на що уваги. Видно, їм здавалось, що в світі більше нікого, крім них, немає, що весь світ тільки й існує для них, що й море оце, й сонце, і вся навколишня природа належать тільки їм і одним їм слугують і підкоряються.
А тим часом до них наближався дядько Семен. Він ішов, не поспішаючи і не підводячи голови, ніби пильно приглядався до морської гальки, щось там видивлявся цікаве. Я зрозумів — дядькові Семенові соромно було дивитись на ті танці.
Підійшовши до риббази, ми спинились. Мовчки ждали, чим воно все скінчиться.
Дядько Семен нарешті ступив на місток і щось сказав танцюючим. Вони неохоче спинились.
— В чому справа? — гнівно запитав Ів.
Навіть звідціль ми бачили, як він почервонів од гніву, яким знищувальним поглядом дивився на рибалку.
— Там люди радяться. Так що припиніть свої танці.
До Семена підбіг Жорка-одесит. Він уже був під «градусом».
— Шьо ти, Сеня, ти ж рибалка, свій хлопець! Хильнем з нами по одній, все одно життя наше копійка.
Семен мовчки відсторонив Жорку-одесита.
— Так що закривайте хутко свою музику, — сказав він Іву. Несподівано обурилась Сімона:
— Подумаєш, ніби хто мав право заборонити розваги?
Це надало хоробрості Іву. Він вказав пальцем Семенові на берег.
— Громадянине! Прошу вас дати нам спокій і не нариватись на конфлікт. Жора, запускай машину!
Жорка-одесит слухняно запустив магнітофон. Хриплий голос затягнув був якусь дику мелодію, але в цю мить трапилось непередбачене. Семен, всупереч своїй вайлуватості, блискавичним рухом ноги скинув магнітофон у воду і крикнув громовим голосом:
— Геть! Геть з нашого берега, дикуни прокляті! Щоб і духом вашим не смерділо.
Ів і Сімона так і завмерли на місці з відкритими ротами.
Жорка плигнув у воду вслід за магнітофоном. А гнівний Семен, поблискуючи люто очима, повільно пішов берегом туди, де тривав мітинг.
ТРИВОЖНІ ВІСТІ
Коли ми з Коською повернулись у селище, мітинг уже закінчився. На подвір'ї я побачив дідуся. Він гукнув мені:
— Данько! Обідати!
— Не хочу, дідусю.
Я справді ще не хотів їсти, мені зовсім не хотілося додому. Ми сьогодні збирались з хлопцями погратися десь у степу. Але я раптом побачив, що дідусь був не сам. І мене відразу ж потягло додому.
На нашому подвір'ї був старший лейтенант Малимонов і ще один прикордонник в зеленому кашкеті. Тільки тепер я згадав про ту розмову, яка відбулася між дідусем і старшим лейтенантом тоді на морі. Та розмова мене дуже схвилювала і вразила. Довгий час мені все снилося, що ми з дідусем ловимо порушника кордону. Потім за рибальством я поступово забув про те, що кожної хвилини з моря може з'явитися диверсант. Я настільки забув про це, що навіть хлопцям, особливо Косьці, не розповів про ту розмову.
І ось знову на нашому подвір'ї старший лейтенант Малимонов. Я зрозумів, що він так собі просто з'явитись тут не міг. І я шепнув Косьці:
— Йди до хлопців і чекайте мене.
Я поквапливо вбіг на подвір'я, привітався з старшим лейтенантом. Вій щось саме говорив дідусеві, але, побачивши мене, весело відповів на привітання. Солдат-прикордонник стояв збоку, дивився в море. Він тримав на поводку велетенську сіру вівчарку. Собака був дуже розумний. Він зиркнув на мене допитливо жовтими очима і відвернувся. Ніби сказав: «Знаю тебе, хлопче, ти не диверсант, а свій, ти, Данько».
Я зайшов до хати. Через відчинене вікно було чути дідусеву розмову з старшим лейтенантом. По голосу я відчував — дідусь дуже чимось стурбований. Старший лейтенант говорив тихо, так тихо, що не можна було розібрати жодного слова.
Нарешті дідусь сказав голосно:
— Не турбуйтесь, товаришу старший лейтенант, доглянемо. Не вперше нам.
— Тільки спокій, Кузьмо Івановичу.
— А чого ж панікувати? Своїх хлопців я попереджу, не дріматимемо, та й тільки.
Я зрозумів — дрімати не можна. Ворог ходить десь поблизу. Не той диверсант, що ховається в сірниковій коробці, про якого все хоче прочитати Сана, а справжній.