В той час, коли бабуся подала нам ще одну миску макаронів, на подвір'я зайшли мама з тьотею Надею. Дідусь ніби тільки й ждав їхньої появи.
— А, молоді матері з'явились! Ідіть, ідіть, любі, маю тут для вас деякі новини.
— А що там, татусю? — кинулась мама. — Може, лист? Вона весь час жде листів від татуся. І хоч листи приходять майже щодня, вона чомусь весь час сердиться, що татусь мало пише. І радіє кожному листові, паче маленька.
— Та тут важливіше від листа… — хитрувато сказав дід,
Я аж ложку затримав біля рота. Може, щось про порушника кордону скаже дідусь? Я аж Павлика притримав за руку — куди йому поспішати? Встигне наїстися.
— Про школу он тут написано. Про те, що відстає наша школа від життя, дівчата. Розумно написано.
— Де ж вона відстає, коли в нашому селищі й зовсім немає,— озвалась тьотя Надя.
Ми знову взялися за макарони. Мене не цікавило — відстає в селищі школа чи не відстає.
— Та не про те, Надіє, мова, — заговорив дідусь. — Про всі наші школи, про те, що від життя вони відірвались, білоручок з наших дітей виховують, до труда не привчають.
Мене й це не дуже хвилювало. Чому я мав турбуватись про те, як мене навчають? Учителям видніше. Вони знають, чого навчати. Отож ми вже зібралися втікати, бо в нас було ще чимало справ. Я тільки ждав коли Павлик — той, що не хотів їсти! — дно в мисці вишкребе.
— Повиростають, то навчаться, — сказала тьотя Надя. — Нас теж в школах не вчили, а рибу он і патраємо.
Дідусь аж зірвався на ноги, змахнув газетою.
— Та не про те мова, дочко. Йдеться про школу, яка б не тільки знання давала, а й до роботи якоїсь прихилила. Не семирічки он будуть, а восьмирічки, трудове навчання буде введено, майстерні різні, зв'язок з заводами та колгоспами, он що тут пишеться, а ти — навчиться-навчиться. Багато он їх таких понаучувалось. Закінчив десять класів — руки в кишені та й пішов горобців дулями частувати.
Тьотя Надя не згоджувалась із дідусем:
— Яке кому діло, хто руки в кишені, а хто за кишені? Хай батьки про те думають. А я не хочу, щоб моя дитина ще й у школі працювала. Я їй і вдома не дозволяю. Хай учиться. До науки дитина тягнеться — і хай тягнеться.
Тут озвалася мама:
— Ти неправа, Надіє. Не можна так, щоб дитина не бралась ні за холодну воду.
— А мені видніше, чим моя дитина повинна займатися, — з серцем сказала тьотя Надя.
— А ти не сердься, Надіє. Мій он теж без діла ганяє. А яка від того користь? Он він кілька днів з рибалками пожив, подивився, як працюють люди, і — сама бачу — ніби подорослішав хлопець. А ти недобре робиш, що Оксану навіть до хатньої роботи не привчаєш.
Не знаю, чим би закінчилась та розмова, коли б не втрутилась в неї моя бабуся. А коли бабуся заговорить, тоді іншим уже не пощастить і слова сказати. Вона сама за всіх усе розкаже.
— А то ти, старий, правду в газеті вичитав. Не можна, я вже давно кажу, не можна так дітей ростити! Хіба ж то діло, що вони змалечку до неробства звикають? Та коли воно таке було, щоб ото прості люди та своїх дітей байдики бити привчали? Та то ж тільки пани, хай їм важко тикнеться, коли вони ще де є, так, кажу, ото тільки пани своїх дітей, мов поросят отих, відгодовували та викохували. А робоча людина повинна робити. На те ж вона й робоча людина. А щоб робити — змалечку його привчи. Ось хай скаже моя Оксана, чи давала я їй подачку змалечку? Та ніколи в світі! Вона в мене все робила — все, все! То хіба воно ото їй тепер заважає? Вона в мене така, що до всього привчена, яку хоч роботу вміє зробити.
Ми з Павликом уже пообідали, а сидимо, слухаємо.
— А то ж воно, бач, що виходить? Хоч би отой і Хомка. То ж він і школу закінчив, і на художника вчився, і в моряки збирався, та проплив десь до Сочі чи Євпаторії — і назад повернувся. Сторожує тепер, бо до іншого діла нездатний.
Я аж рота розкрив від подиву. Хомка — це ж ніхто інший, як Жорка-одесит. Знаменитий моряк, який пройшов усі моря та океани, плавав на всіх найбільших пароплавах, які тільки є в Радянському Союзі! Ні, це, мабуть, не про нього, а про когось іншого говорить бабуся. Тим більше, що Жорка-одесит не звичайний сторож на риббазі, а служить у береговій охороні і виконує якусь таємну роботу.
А бабуся вже взялася за Іва.
— Або отой, що без штанів ходить, що на цій стриженій жонатий. То ж, певно, і він иемалу школу закінчив, мабуть, десять років парту витирав у школі, а бач, чого навчився? Вихилясів різних та горілку, як той Беззубка, дудлити.
— А то вже не його, а батькова вина, — сказав дідусь. — Батько гроші дає, а синок п'є.
— П'є ж, п'є, ледащо, — згодилась бабуся. — А от що вій питиме, коли батько ноги витягне?