Розмову перебила Асикова мама. Вона з'явилась на нашому подвір'ї несподівано. В мене чомусь сполохано закалатало серце. Чи не на мене прийшла скаржитись, бо інакше, чому вона завітала до нашої хати?
Асикова мама була чимось стурбована, мабуть, уже не першу годину моталась по селищу, бо вся розчервонілася, піт лив з неї.
Асик в неї такий хворобливий, ну, одним словом, він особливий такий, винятковий, як і все талановите та геніальне. Він зовсім не схожий на інших. Він навіть гратися не може так, як граються інші діти. Він коли й грається, то так, знаєте, відповідально, з почуттям гідності.
Моя мама і тьотя Надя, переглянувшись, пішли в кімнату. Асикова мама не звернула на те уваги. Вона зверталась тільки до моєї бабусі.
— То я вам скажу, пробачте, не знаю, як вас звати, то я вам скажу, що я дуже рада, дуже рада, що для таких дітей будуть спеціальні школи. Це мене цілком влаштовує.
Бабуся, видно, не знала, що й говорити з такою гостею.
— Але мене одне турбує,— вела далі Асикова мама. — Це ж таких талановитих є чимало, а шкіл, по всьому видати, буде небагато. А крім того, знайдуться ж такі невігласи, що безпідставно вважатимуть своїх діток талановитими і пропихатимуть в ті школи. Будуть такі, от чесне слово, будуть, я вже знаю. Отож я й поспішаю. Ще можна було б і на морі посидіти, бархатний сезон тільки починається, а я мушу їхати. Мушу! Бо проґавиш, — а проґавити дуже легко, я вже це знаю! — і залишиться дитина за бортом. А я не маю права допустити до того, бо це був би злочин з мого боку. Талановиті діти належать не батькам, а всьому народові. Отже, не до відпочинків, не до моря, люба, — з жалем в голосі сказала Асикова мама і знову звернулась до дідуся. — То я вас дуже прошу, допоможіть мені винести на гору речі.
Дідусь поморщився, відклав убік газету.
— Та воно б і той… Але я?… — дідусь глянув на сонце, — часу немає. Зараз треба в море йти. Ми, мадам, люди зайняті, робочі.
Тут з порадою виступила бабуся:
— А ви попросіть діда Беззубку. Отого, що на воротях сидить, швейцаром він, чи як у них зветься. Дасте отому старому п'яниці на сто грамів, то він вам не те що на гору, — в саму Одесу, до самої станції віднесе ваші речі.
— Була я й там! — трагічним голосом сказала Асикова мама. — Лежить той Беззубка з синім носом в холодку і спить. Вже встиг налимонитись. Я вас дуже прошу! — знову звернулась Асикова мама до дідуся.
Дідусь почав збиратись на море.
— На жаль — не можу.
В Асикової мами на очах сльози. Вона важко стала на ноги, рушила з двору. Павлик з жалем дивився на неї.
— Ніде не зустрічала таких безсердечних людей, — хникала вона.
Павлик схопив мене за руку.
— А давай їй допоможемо. Зберемо всіх хлопців — і винесемо.
Мені дуже сподобалась Павликова думка. В одну хвилину ми наздогнали Асикову маму за хвірткою.
— Тьотю, ми вам допоможемо. Не хвилюйтесь…
Асикова мама не відразу збагнула, про що ми говоримо. Потім, збагнувши, заговорила схвильовано:
— Ах, хороші хлопчики, ах, любі дітки. Та я вам на цукерки, та я вам на морозиво! Ви мене просто врятуєте.
— А ми без цукерок! — сказав я. — По-дружньому. Ми з Павликом помчали збирати своїх друзів.
НАМ ДОБРЕ-МИ ЗАЛИШАЄМОСЬ!
Ми з Славиком несемо на товстій палиці важку валізу. Славко вже без чорної стрічки на очах. Після гри в «порушника» він заявив:
— Ану його, того містера Ікса. Нецікаво. От коли б справжнього порушника кордону затримати — ото діло!
Піт з нас ллється рікою. Ми ще не пройшли і половини сходів. Сонце палить немилосердно. Особливо дошкуляє воно Асиковій мамі. Вона вся розімліла, несе позад усіх роздутий кошик з персиками та яблуками і гримає на Асика:
— Ти чому йдеш, мов чужими ногами?
— Бо жарко.
— Всім жарко. Думаєш, мені холодно?
— Бо важко. Навантажила, мов ішака.
Асик тягне ранець з книгами та нотами. Навіщо він брав стільки тих книг?
— Я тебе навантажила? — обурюється Асикова мама. — Хіба то мої книжки? Свої несеш. Та й скільки їх, тих книг?
— Потрібні вони мені,— бурчить невдоволено Асик. — Бери, бери — читатимеш. А я їх читав?
— То хто ж тобі заважав? Чому ж ти не читав? Так тобі ігри та різні дурниці. А ноти хто вивчатиме?
Асик всідається на східець, ніби й не чує материних погроз.
— Йди мені, бо спізнимось на автобус. Уже й так спізнюємось. Тоді я сама поїду, а тебе тут кину, вперта твоя душа.
В Асикової мами було стільки речей, що нам довелося потрудитись по-справжньому. Три валізи ми ледве несли вшістьох, Павлик, мов павук, тягнув на собі круглу білу кулю — зав'язані в простирадло подушки. Валізи були такі тяжкі, що я навіть почав запідозрювати — а чи не навантажив Асик туди навмисне каміння, щоб посміятись над нами?