Переставляючи валізу із східця на східець, я згадав розмову, яка відбулася сьогодні вдома. Цікаво, які ж зміни будуть в нашій школі? От було б добре, якби нам майстерню зробили. І можна було там, що хочеш, те й змайструвати. А щоб іще там вивчали мотор та як автомашиною або моторною управляти. Тоді наступного року приїхав би я до дідуся в гості, сів би в баркас, на подив усім рибалкам, завів мотор, крутнув кермо та й повний хід у море. От би здивувались рибалки! І дідусь би здивувався, і дядько Семен. Дідусь би тоді не казав, що молодь не хоче рибальським справам учитись.
Добре-таки спітніли, поки вибралися на кручу. Відразу ж поставили валізи в холодочку під каштаном, а самі попадали на землю. Я відпочивав і дивився на каштан. Ще далеко до осені, а листя на каштані вже пожовкло, покрутилось. То сонце його спалило, бо листя пожовкло не зовсім, а тільки на кінцях, деякі листочки до половини, а деякі тільки трішки.
Нарешті вибрався нагору й Асик. Ступив у холодок, впав на землю і відразу ж захникав:
— Вам добре. Ви лишаєтесь.
Він з жадобою дивився на море. Море було дуже красиве. Звідсіля, з високої кручі, воно видавалося ще більшим, просто не морем, а справжнісіньким океаном, і було синє-синє, синіше від неба. Далекий обрій ледь-ледь пробивається крізь легеньку туманну завісу. По воді йдуть дрібні-дрібні, мов сітка на телевізійному екрані, хвилі, а від них здіймається вгору сивими нитками пара. Навіть сонце і те в ніжній туманній намітці, від якої не стає прохолодніше, а навпаки — ще паркіше, ну геть тобі ніби в жарко натопленій лазні.
Так, справді, Асикові є чого скаржитись. Він довгенько прожив біля моря, а по-справжньому його й не бачив. Лежав у холодочку на розкладушці, на берег виходив тільки в надвечір'я в супроводі мами. А мама дивилась за одним — щоб він не перегрівся та не перекупався.
А ось і мама. Важко сопучи, вона останньою вибралась на кручу широко відкритими очима оглянула свої валізи і полегшено зітхнула.
— Поспішаймо, поспішаймо, мої хлопчики, — ніжио сказала вона. — Асику, ти чого розсівся? Знатимеш мені, коли проґавимо автобус.
— Автобус, автобус! — сердиться Асик. — Цей ранець зовсім переїв плечі. Може, каміння в нього навалила?
Тягнемо валізи далі. Тут йти вже не так важко, одне, що по рівному, а друге, що в холодочку.
В будинку відпочинку, як завжди, все йде протоптаною стежиною. В холодку відпочивають дідусі та бабусі. Одні з иих націлюються окулярами в газети та книги, інші куняють.
— Асику, та йди ж ногами, ногами, противний хлопчисько, — підганяс весь час Асикова мама.
— Та що я тобі — бігтиму? — огризається Асик. — Подумаєш, автобус втече? Хай втікає, мені що краще. Хоч побачу, як шпигуна ловитимуть.
На Асикове нещастя, автобус стояв на місці. Когось там ждали. Пасажири сиділи в автобусі, обливаючись потом, і когось лаяли за те, що примушував чекати.
За одну хвилину автобус проковтнув важкі валізи. Асикова мама метушилась, забула про нас. Асик уже сидів у автобусі, висунувшись через одчинене вікно, знай квилив:
— Вам добре, ви залишаєтесь.
А на круглому, розчервонілому обличчі стільки горя, рот скривлений зобиджено, на очах сльози. Нарешті й Асикова мама зникла в автобусі. І тільки тоді згадала про нас.
— Ось вам на морозиво, — кинула з вікна п'ять карбованців, їх на льоту перехопив Павлик. Я хотів повернути їй гроші назад, але Асикова мама не захотіла й слухати.
— Не хочу будь перед ким залишатись у боргу, — суворо сказала вона.
Нарешті з'явився м той, кого ждали, автобус зревнув мотором, пахнув їдучим димом, тричі просигналив і рушив з двору. Гїромелькиуло перед очима кисле Асикове обличчя, замість прощання, він скаржно вигукував: «Вам добре, ви залишаєтесь». За хвилину автобус завернув за ріг і зник з очей.
Постоявши трохи на місці і посперечавшись про те, що робити я тими грошима, ми рушили до крамнички, яку тут чомусь звали «Голубим Дунаєм», хоч вона була й зовсім не голуба, а зелена, та ще й полуплена.
Довго сперечались та прицінювались — що купити за ті п'ять карбованців? Морозива не було. Та п добре, що не було, бо все одно за п'ять карбованців на всіх не накупишся.
— Скупа в Асика мама, — бурчав Павлик. — Дідові Беззубці найменше півсотні б віддала за такий вантаж, а нам п'ятірку…
На допомогу нам прийшла продавщиця.