— Беріть два кухлі пива та й не торгуйтесь. А то не стільки тих грошей, як суперечок.
Ми взяли дві пляшки лимонаду. Влаштувалися за крамничкою на столику, де п'ють поважні клієнти.
Тут ми несподівано побачили своїх знайомих. На столі стояла пляшка горілки, два кухлі з пивом і хліб з ковбасою. За столом сиділи Жорка-одесит з Івом.
Сімона тягла Іва за руку.
— Ну, пішли вже додому. Скільки можна пити? — капризувала вона.
Жорка-одесит дивився в склянку посоловілими очима, оповідав про свої невичерпні пригоди.
— Коли ми, баришня, йшли Індійським океаном, несподівано в нас відмовив один гвинт. Ви розумієте, баришня, що таке гвинт для корабля? Це все одно, що пропелер для літака. Ех, друзі мої! Ну, за ваше здоров'я!
Ів нетерпляче допитувався:
— Ну то що? Що ж із тим гвинтом?
Жорка-одесит перехилив склянку з горілкою, відхлебнув з кухля пива.
— Ну, що з гвинтом? Відремонтував. Шьо, я не відремонтував би? Плигнув за борт, пірнув, підплив до гвинта і шьо я там бачу? Матінко моя! В гвинт замотався отакенний восьминіг. Його гвинтом посікло, ніби ото на м'ясорубці, а все одно заштопорило. Ну, я швидко звільнив гвинта, і шьо ти гадаєш? Пароплав відразу ж набрав повний хід.
— Ів, пішли додому, — наполягала Сімона.
— Та чого ти присікалась? — відгиркувався Ів. — Йди, коли тобі тут тісно. А ми ще вип'ємо. Сама ж бачиш — спека! Тільки пивцем і прохолоджуватись.
— Пивцем, пивцем. А самі горілку дудлять.
— Баришня, ви шьо? Хто ж п'є пиво без ста грамів?
— Жора, ти вже й так хороший, — силувано засміялась Сімона.
— А хочу бути ще кращим! — п'яно вигукнув Жорка-одесит. Ми тут не затримувались. Лимонад виявився таким гарячим, що пити його було неможливо. Ми хотіли його вилити під кущі, але Павлик запротестував.
— Я вип'ю, — сказав він. — Я його люблю.
Але й він випив усього півпляшки, а решту таки довелося вилити.
Йдучи від «Голубого Дунаю», чули, як бідкався Жорка:
— Ех, це б музику! Потанцювати б по-аахідно… Коська ляпнув себе по лобі:
— Чорт! А коти голодні?
Тільки тепер і я згадав про свою чайку. Чайка теж, мабуть, очі досі продивилась, виглядаючи мене з рибою.
— Пішли вудити, — запропонував Коська. — А ввечері концерт влаштуємо. Для Жорки з Івом. Згода?
Переганяючи один одного, ми помчали до моря.
КОТЯЧИЙ КОНЦЕРТ
Коли б Коська знав, чим закінчиться той «концерт», він, мабуть, не старався б так його влаштовувати.
Десь перед заходом сонця, наловивши бичків, ми повернулися з моря. Спочатку погодували котів. Потім ми з Павликом пішли годувати чайку, а Коська з Славиком та іншими хлопцями залишились у хлівчику. Ще вдень ми змовились пожартувати над Івом та Сімоною.
По дорозі нас зупинила Санка. Вона на цей раз нічого не читала і була в якомусь піднесеному настрої.
— Даньку! Куди ти? А я теж з тобою.
Мені не дуже було до вподоби таке панібратство, але я змовчав. Що ж поробиш, коли людина сама почуття міри не знає, напрошується в компанію тоді, коли їй не дуже раді. Дати від-когаа Санці я не насмілився, бо моя мама дуже поважає тьотю Надю.
Санка пішла з нами. По дорозі вона невгавала:
— Я тільки що одну книгу закінчила. Така книга, така книга, що я просто не можу! Я так переживаю, так переживаю. Там до останньої сторінки не знаєш, хто ж справжній шпигун. А я не люблю заглядати наперед. У мене є подруга Ліза — вона десь у піонерському таборі відпочиває — так вона як читає? Слово там, слово там, а потім прочитає кінець і вже хвастає, що прочитала першою. Вона не може втерпіти, щоб одразу ж не заглянути в кінець книги. А я терпляча. Я читаю до кінця.
Ні, Санка, мабуть, схибнулася на цих шпигунах та пригодах! Але ми з Павликом мовчки слухали її теревені.
— До останньої сторінки я навіть не запідозрювала, хто ж шпигун! І хто ж, ви думаєте, виявився шпигуном? Марія Іванівна! Виявляється, той шпигун вдягнувся в жіночий одяг і видавав себе за таку веселу дівчину-офіціантку, яка працювала в їдальні, де часто обідав винахідник Аксилафонтов… Ні, ви тільки подумайте — він удавав з себе веселу безтурботну дівчину!
Сапа була дуже обурена підступністю шпигуна. І я вирішив зсадити її з хмар на землю та зштовхнути лицем до лиця з справжньою дійсністю.
— Ат, — кажу, — все то вигадки! Вигадують, щоб краще читали. А справді такого не буває.
Вирішивши, що коли Санка піонерка і, крім того, донька тьоті Наді, я відкрив їй нашу таємницю:
— А ми цієї ночі справжнього шпигуна ловитимемо.
Санка аж зупинилась від подиву та несподіванки, розгублено закліпала очима.