— Справжнього?
— Найсправжнісінького. Він з моря хоче вилізти на берег, а ми його спіймаємо.
За скельцями окулярів заздрісно загорілися в Сапи очі, а її худі щоки спалахнули від хвилювання.
— Справжнього шпигуна? Не з книжки?
Ми з Павликом розсміялись. Ну й недовірлива ж ця Санка! Видно, вона не вірить в живих шпигунів, вони для неї існують лише в пригодницьких книгах.
Тоді я, примусивши Сану поклястися, щоб вона тримала язика за зубами, розповів їй про розмову дідуся з старшим лейтенантом і про те, що ми домовились з хлопцями вартувати цієї ночі біля моря.
— Яз вами! — не задумуючись, оголосила Сана.
— Ще тільки дівчат нам і не вистачало, — хмикнув Павлик. — Не дівчаче то діло — ловити шпигуна.
Санка обурилась:
— А коли я теж хочу побачити живого шпигуна і спіймати його?! Я вже знаю, як з ним треба поводитись. Я про це стільки читала…
Я й не радий був, що розповів про все це дівчині. Думав, так собі, похвалюся перед нею, зіб'ю з неї трохи пиху, аби не думала, що тільки в книжках і існують шпигуни, а воно бач як вийшло? А що, коли справді дівчисько вчепиться за нами та прийде на берег? І я вирішив відмовити Санку від цього задуму.
— Але ж треба всю ніч не спати, — кажу. — А вночі на березі моря і страшно, і небезпечно. А шпигун і вистрілити може.
— Хай, — уперто кива» головою Оксана.
— А потім… А потім твоя мама побачить, що тебе немає вдома, та зніме крик на все селище, а шпигун перелякається і втече. Думаєш, не може такого бути?
— Не може! Не може! — твердила своє Санка.
— А отже, й може. А тоді ми через таку необережність проґавимо ворога. Хай уже ми його спіймаємо, то й тобі покажемо.
— Я сама хочу ловити. А мама ні про що не довідається. Я зроблю з ковдри та подушки опудало — так завжди роблять в кіно та книгах, коли хочуть обдурити маму, — і покладу замість себе у ліжко.
Я побачив, що Сану нічим не відговориш., — Ну, коли так уже хочеш, то приходь. О дванадцятій годині до великої скелі.
Павлик швидко зиркнув на мене і, збагнувши мій обман, відвернувся вбік, пхикнув у кулак.
— Добре! Я прийду. Думаєте, злякаюсь?
Ми наблизились до нашого подвір'я. Я думав, що Сана не піде за нами, але вона тепер, мабуть, вирішила від нас не відставати. Ми на горище, і вона теж.
Чайка, видно, виголодалась, бо далеко не втікала, відразу далася в руки, а потім жадібно ковтала бички. Павлик підносив їх до дзьоба, а Санка плескала в долоні і репетувала від вдоволення.
— Дивіться, дивіться, як вона їсть! Ой, цікаво! А де ти її взяв, Даньку?
— Робінзон підбив, — пояснив суворо Павлик.
— Робінзон? — округлила здивовані очі Санка. — Та що ви мені морочите голову? Знову якась пригода?
Я пояснив Санці, що тут немає ніякої пригоди, що це звичайнісінька чайка, що немає тут ніяких шпигунів та пригод, а просто сидить вона в мене на горищі, немов у шпиталі, і лікує своє поранене крило.
— Але ж у неї крила зовсім неушкодженї?
— Авжеж неушкоджені! Коли стільки бичків переїла. Чайка, змахуючи довгими крилами, пройшлася по горищу, потім підійшла до казанка з водою. Санка дивилась на неї зачудовано і примовляла:
— Ох, яка ж вона красуня! Невже такі чайки літають над морем? Вона дуже схожа на гуску. Правда я^, Даньку, вона схожа на гуску? Ти глянь, які в неї лапи! А дзьоб який, а які красиві очі. Ну, точнісінька тобі гуска. Правда ж, Павлику?
— Вона так схожа на гуску, як коза на верблюда, — строго насупившись, сказав Павлик. — Теж мені вигадала — яка гуска, а яка чайка. Що ти, чайок над морем не бачила?
— Але ж вони дужо високо, а ця близько-близько…
Санка наблизилась до чайки, простягнула руку, почала кликати:
— Чаєчко, чаєчко! Йди до мене, дурненька, я тебе на руках поношу.
— Так вона й любить — на руках! — бурчав Павлик. — Що вона тобі — кицька, чи що?
Санка зітхнула:
— В мене була дуже хороша кицька. Вона завжди зі мною спала в ліжку. І десь зникла. Мов у воду впала.
Виглянувши в слухове віконце з горища, я побачив Коську з товаришами. Вони тягли поза городом ящик з котами. Ми й собі поспішили на той котячий концерт. По дорозі Павлик сказав загадково Санці:
— Знайшла за чим жалкувати. За кицькою. А може, у неї знаєш яке майбутнє?!
Коська з Славиком поставили ящик у кущах, там, де ми з Павликом вартували в час гри на «порушника» кордону. Побачивши, що з нами прийшла Сана, Коська спочатку розгубився, а потім розсердився:
— А тебе хто сюди просив? Що тобі тут треба? Йди до своїх дівчат. Подумаєш, взяла моду — де хлопці, туди й вона.