Я заступився за Санку. Яка різниця — хлопець вона чи дівчина? В школі ж ми вчимося разом, а чому якогось там котячого концерту не можна разом послухати?
— Ну, ти не дуже її захищай, — визвірився Коська. — Ти її не знаєш, а ми знаємо. Відразу побіжить мамі скаржитись…
— От і не побіжу, от і не побіжу, — відбивалась Санка.
— Не побіжиш! То за кицькою своєю заревеш, знаю я вас… тонкосльозих.
— От і не зареву. Я вже забула про кицьку.
— Забула… — невдоволено бурчав Коська.
І я тільки тепер здогадався, чому Коська такий жорстокий до своєї сусідки. Тож, напевне, і Оксанина кицька була в цьому ящику.
Сонце сховалось за обрієм. На заході золотилось небо. Море було таке барвінкове, ніби хто половину земного виднокругу загорнув у широченний сувій блакитного шовку. Було прохолодно і просторо-просторо.
На кручі одиноко сто*яв каштан, який в надвечір'ї здавався велетенським і зовсім не жовтим, а зеленим-зеленим.
— Ідуть! — шепнув хтось.
Біля каштана, там, звідкіля до моря ведуть дерев'яні сходи, показався Ів із Сімоною. Іва водило з боку на бік, його ледве встигала підтримувати розкудлана подруга,
— Приготуватись! — наказав Коська.
Ми підійшли ближче до ящика. Побачивши Косьчине господарство, Санка довго кліпала очима. З ящика висувались котячі хвостики, а дівчинка, видно, ніяк не могла здогадатись, що воно таке. Тільки краще придивившись, Санка ахнула:
— Кицьки!
— Та вже ж не собаки! — буркнув невдоволено Коська. Дівчинка з жалем дивилась на полонених, і її оченята поступово наливались і наливались сльозами.
— Мурка! — раптом вигукнула дівчинка. — Моя Мурка!
— Та де ти її там побачила? — занепокоївся Коська.
— А ось вона! Що я, не знаю своєї Мурки! Віддай мені її! Віддай! Зараз же.
— Ну, ось! — обурився Коська. — Я ж говорив! А ще казала — не заплачу, не заплачу, — перекривив він Санку. — І зовсім то не твоя Мурка, бачиш же — не впізнає тебе.
Санка завагалась.
А тим часом, наштовхуючись на перила, спотикаючись на сходах, мало не звалюючи з ніг Сімону, Ів прямував донизу. Вони пройшли вже більше половини сходів.
— Починай! — шепоче Славик. — Вже почують.
Коська з Славиком почали смикати кішок за хвости, а ті враз сердито занявчали, зчинили таку «музику», що Санка закрила руками вуха, тихо скрикнула і подалася геть від гурту. Ів якусь хвилину слухав ту музику, понуривши голову, потім враз, на наше загальне вдоволення, підхопив Сімоиу під руки і закрутив її в танці, задриґав ногами.
Сходи були зовсім вузькі, і танцюючі відразу звалилися в густий бур'ян та реп'яхи.
Ми тричі підряд прокричали «ура» й попадали зо сміху.
Косьчин «концерт» закінчився несподівано. В той час, коли ми качались зо сміху, раптово з'явилась моя бабуся. Першим помітив її Коська і безпорадно оглянувся навколо. Потім він відступив у кущі, а бабуся, взявшись для чогось у боки, обійшла навколо ящика. Похитала докірливо головою.
— Ну, так і є! А я слухаю — коти ревуть! Чую — ніби й наш
Гладун рявкає. Аж так воно й є! Ну, чи ви бачили, до чого призводять неробство та дурість?
За бабусею з'явилась і Санка. Коська, виглянувши із-за кущів, посварився їй кулаком.
— І можеш не сваритись. Бабуся сама прийшла, я їй нічого не говорила.
Лаючи «лукавого Коську», бабуся ще раз обійшла ящик, а потім приступила до нього рішуче. Полетіли вбік дошки, засіріли в ящику згорблені котячі спини.
— Моя Мурка! Моя Мурка! — пищала від радості Санка. Бабуся швидко зруйнувала всю Косьчину споруду. За якусь хвилину кицьки виприснули з ящика, дременули хто куди. Навіть Санка не встигла впіймати своєї Мурки.
На землю вже впали сутінки. Мов привиди в вечірній млі, плигали і прокрадались в різні сторони налякані коти. За ними бігла Санка і ніжно кликала:
— Мурка! Мурка! Киця, киця — киць, киць!
ЗАСАДА
Ми з Павликом сидимо в засаді. Навколо тиха ніч, тільки чути, як монотонно шепочуться морські хвилі, сичать і шурхотять дрібною галькою. Пахне землею і йодом, степовим полином і сіллю. Над головою яскраві, миготливі зорі. Вони такі чудові, що на них неможливо надивитись.
Над самим морем — сліпуча голубувата зірка. Вона іскриться блідо-зеленавим світлом, блимає, красується на все небо. Дідусь її зве Вечірньою зіркою, а татусь говорив, що то Венера. Марс — той червонуватий, яскравий, але як я не придивлявся, ніде його не знайшов. Мабуть, він сховався за обрієм.
Десь у степу, там, де комбайни поклали у довгі покоси золоту пшеницю, виспівують веселу пісню коники та час від часу долітає тужливий крик степової сови. Але нам зовсім не страшно.