Я дивлюся в небо, милуюсь його невимовною красою і думаю про те, як добре бути прикордонником. Коли виросту і мене покличуть у солдати — обов'язково попрошусь у прикордонники. І щоб обов'язково на море. Я дуже полюбив за цей час море. Воно навіть уночі схоже на безмежне небо. В морі, неначе в небі, світяться зірки — білі, зелені, червоні, в ньому підіймається з самого дна сліпучо-яскрава красуня Венера.
Я пригадав, що ми прийшли сюди не зірками милуватися, а порушника кордону висліджувати, і вже більше не звертав уваги на зірки. Я дивлюсь у морську далину, на берег, що сіріє внизу, вслухаюсь у тихий шепіт хвиль, намагаючись почути підозрілий шелест чи побачити скрадливу неясну тіль.
Я знаю цієї ночі багато хто не спить на нашому березі.
Десь поруч, сховавшись в ущелинах, за камінням сидять і Коська, і Славик, сидять всі наші хлопці. Згадую Санку і посміхаюсь. Вона таки не дочекається до дванадцяти годин, засне. От завтра посміємося з неї. Теж мені — дівчисько, а надумала затримувати порушників! Хай краще про них у книгах читає.
Вартують цієї ночі і всі рибалки. Це я знаю напевне, бо мій дідусь зник із дому, як тільки смеркло. Ну й хитрий же дідусь. Тільки я повернувся до хати — відразу: «Даньку, спати!» Мені ще хотілося з котом Гладуном погратися, а він мене в ліжко. Гладун, на бабусину радість, повернувся додому, ходив по хаті, терся об ноги, бо, видно, дуже скучив за бабусею, і все нявчав, їсти просив, скаржився. Бабуся ніяк не могла його нагодувати.
— Ото, бач, виголодався, бідний котисько. Мабуть, цілого кабана з'їв би. Тож уже натерпівся.
Дідусь не дав мені дослухати бабусиної мови, примусив лягати в ліжко. І сам ліг. Лежить, а чую — не спить, прислухається, чи я часом не заснув. Тоді я навмисне тихенько захропів, удав, що сплю непробудно. Дідусь тихцем покликав: «Спиш, Даньку?» Хотів був сказати, що сплю, та своєчасно опам'ятався, ще голосніше засвистів носом. А дід — шаміль-шаміль — встав з постелі, одягся та й вийшов навшпиньках з веранди. Я почекав трохи та й собі за штани.
Вийшов на подвір'я, бачу — дідусь попрямував до моря. Я на кручу, а Дідусь вже берегом іде, шамотить камінням. Чую, озвався хтось до нього. То дядько Семен, по голосу впізнав. Постояли, пошепотілись про щось, пішли до риббази. А я тоді бігцем на своє місце, туди, де ми оце й сидимо тепер з Павликом. Павлик прийшов раніше від мене, трусився весь чи то від переляку, чи то від холоду.
Ми залягли між двох велетенських каменюк, гарячих, як черінь, притулились один до одного, і Павлик швидко зігрівся, перестав тремтіти.
Час минав повільно, непомітно. Здавалось, що він і зовсім не минав. Навколо стояла напівпрозора темінь, небо синіло і світилось безліччю зірок, прямувало кудись у безвість білосніжним Чумацьким Шляхом, а море хлюпотіло, хвилювалось, заколисувало.
Павлик не міг лежати мовчки. Він тихо посвистував носом, думав щось своє і час від часу запитував:
— А шпигуни, вони обов'язково зі зброєю ходять?
Я нічого не міг відповісти на те певного. Розумів одне — краще було б, якби вони ходили без зброї. І тому я шипів Павликові на вухо:
— Тихше! Мовчи!
А сам думав: а що, коли на нас і справді вийде з моря шпигун та ще й з автоматом або кулеметом у руках? Що тоді робити?
Холодний дрож пронизував мої плечі. Я жалкував, що не вдягнув своєї куртки, а вийшов в одній сорочці. Намагався відігнати від себе надокучливу думку, а вона лізла в голову: а що, коли вийде з автоматом або хоч і з пістолетом? Справді-бо, не такий же він дурний, той порушник, коли йде, то вже йтиме зі зброєю. А коли він вийде ще й не один?
З степу подихало все холодніше і холодніше.
Помовчавши кілька хвилин, Павлик знову допитувався:
— А шпигун — він і вбити може? Правда ж?
— Та замовч ти! — вже серджусь я, а самому стає ще холодніше.
Що не кажи, а нелегко ловити шпигунів, сидячи серед ночі на морському березі. Хай навіть два або хоч і один наштовхнуться на нас, що тоді робити? В нас же немає нічогісінько, вийшли ми в засаду з голими руками. Хіба ми зможемо затримати озброєного порушника?
Я вже бачу, що з нашої засади не буде ніякої користі. То тоді чого ж ми сидимо? Хіба для того, щоб зняти крик, коли ворог покажеться? А хоч би й так! Хай тільки з'явиться хтось підозрілий, ми з Павликом такий галас зчинимо, що він і про зброю свою забуде, і автомат кине з переляку та назад подасться.
Мені вже не так холодно, навпаки, стає навіть жарко, чи то тому, що від каміння йде денне тепло, чи, може, справді з степу дихнуло тепліше.