На березі моря зібралися всі хлопці. Дехто вудив, дехто купався в ранковій прохолодній воді. Навіть Санка сиділа осторонь на сірій береговій гальці і час від часу вставляла слово у розмову.
Я побоювався, що Санка розкаже про те, як ми з Павликом заснули на посту, і тому був у поганому настрої. Я сердився і сам на себе — ну як це так трапилось, що я заснув? — сердився і на Павлика — теж мені герой! Казав — нізащо не засну, а заснув, як ховрашок. Сердився й на Сану — не сиділось їй на місці, по берегу швендяла, поки побачила нас сонних. Але Санка поки що не виказувала нас із Павликом. Вона переконувала:
Думаєте, шпигун такий дурний? Ого, я вже знаю, я читала. Вони дуже хитрі, оті шпигуни. Він одну ніч не вийде, другу не вийде, а коли ми перестанемо вартувати та вляжемося всі спати, тоді він і вилізе…
— Все одно його прикордонники вколошкають, — каже Павлик.
Ми всі замовкаємо. Я розумію — всім стає трохи незручно за те, що ми втручаємося не в свої справи. Хіба ж прикордонники самі не справляться з тим шпигуном без нашої допомоги?
На моєму кукані тріпається з десяток бичків. Сьогодні вони чомусь ловляться погано. Глянувши на свій улов, я згадав про чайку. І мимовільна тривога закралась у моє серце.
Це ж до бабусиної хати повернувся отой здоровило Гладун. Він дуже зголоднів у Косьчиному полоні і, чого доброго, може добратися до моєї чайки. А такий, як Гладун, не те що чайку, він вола може з'їсти. Уявивши собі, як хижий котисько розправляється із беззахисною чайкою, я починаю збиратись додому.
— Трохи половимо, а потім і підемо, — відраджує Павлик.
— Саме час птаха годувати, — кажу я.
— Випусти вже її на волю, — радить Коська. — Я ж своїх котів випустив.
Добре Косьці радити. По-перше, ті коти були зовсім не його, а по-друге, він не сам їх випустив, а моя бабуся, а по-третє, кішка — то ж таки не чайка! В мене зовсім інша річ — я врятував пташину від загибелі,— це раз, а друге — мені дуже хотілося повезти її з собою в Білорусію та показати своїм сябрикам.
Коську підтримали інші:
— А й справді, для чого її тримати на горищі? — хмикнув Славик. — Крило в неї зажило, от і хай літає.
Ич, який добрячок знайшовся — тоді каменюкою з рогатки, а тепер — хай літає. Але я тільки так подумав, а вголос цього не сказав.
— Випустити чайку треба, — сказала й Санка. — Вона ж занудиться в неволі і загине. Чайки волю люблять.
Я оглянув морський простір і відчув, як щось занило в моїх грудях. Справді, мабуть, моїй чайці дуже скучно сидіти одній на горищі в той час, коли її кличуть морські хвилі, кличуть табуни інших чайок, вабить солоний, приємний запах моря. А може, й справді випустити пташину? А то що ж вийде — завезу я її в Білорусь, випущу на волю. Хіба ж вона житиме на нашому маленькому озері? Там навіть лугові чайки не хочуть жити, а як житиме ця, морська? Вона ж звикла до простору, до морської стихії, до одинадцятибальних штормів та скажених бур. Та вона ж зачучверіє, занудиться, одинока, на чужині й загине. Бо хіба ж вона знайде шлях до моря, коли навіть я, хоч і географію вивчав і по географічних картах умію річки відшукувати, але навіть і я не знайшов би сам дороги від моря до нашої військової частини.
— Ходімо, хлопці, чайку випускати, — пропонує Коська. В мене не вистачає сили більше відмовчуватись.
— Треба спробувати, чи зможе ще вона літати, — кажу я.
А самого тішить думка: а може, не полетить? Коли полетить — що ж, хай літає, хай радіє своєму одужанню, а коли не зможе літати — тоді я не кину каліку. Я її доглядатиму і годуватиму і повезу з собою в Білорусію. Там у вас є живий куточок при школі — в той куточок її посадовимо.
Щоб не накликати бабусиного гніву, ми йдемо за чайкою удвох з Павликом. Всі інші ждуть нас на березі. В мене скимлить чомусь біля серця. Я не поспішаю. Виходжу на кручу, оглядаюсь на море. Там лунко лопотить моторка. То дідусь із своїми рибалками повертається на базу.
В селищі тиша. Тільки димки в'ються над халупками та пахне приємно смаженою рибою. Десь кудкудакають кури і дзвінким голоском навчається викрикувати своє «кукуріку» молодий півиик.
Біля нашого порога лежить Гладун, наче велика сіра шапка. Кіт дрімає, видно, всім задоволений і щасливий. А може, то він поснідав моєю чайкою і тепер вилежується біля порога?
Я прискорюю крок. Павлик ледве встигає за мною. Але він не скаржиться. Я помітив, що Павлик взагалі ніколи ні на що не скаржиться. Він біжить за мною підтюпцем. А на шворці теліпаються бички.