ЧАЙКА ЛЕТИТЬ У МОРЕ
А після обіду ми урочисто відпустили на волю морську чайку. В останні дні десь після сніданку прокидався вітер. Він ніби виклопотав собі восьмигодинний робочий день і працював чесно і невтомно. Дув до самого вечора, а вночі і ранком — спав. Особливо ретельно працював він після обіду. З півночі на південь котив по морю гривасті хвилі, відганяв воду од берега. Аж дивно було якось — по морю йшли хвилі, а на берег не насувалися.
Чим далі в море, тим вищі хвилі, тим синіші і тим більші буруни. Вони то з'являються, то зникають, ніби там безліч морських чайок стріпує крилами, грається на воді — то розгортає, то складає на спині білосніжні крила.
Ближче до берега, де буруни невеликі, де море хвилюється густо і пузириться білими пухирцями, воно нагадує велетенський кіш, в якому кипить риба. Так і здається, що то сполохані язі та щуки блискавичпо б'ють хвостами, пінять і бурунять тиху воду.
Над морем, високо в небі, в'ється табунець голубів. Білокрилі, червоногруді, один зовсім чорний, тільки з білим хвостом, вони блискавично шугають в вишині, то знижуються над водою, то стрімко підносяться в небесну блакить. Вони ніби приглядаються до білогривих бурунів — а чи то піняві хвилі, чи, може, там на хвилях тисячі голубів змахують легкими крилами? Покружлявши кілька хвилин, голуби подалися в бік піонерського табору — там їхнє житло.
По небу, з півночі на південь, мчать біленькі хмаринки, легкі й рухливі, а над морем прозорим серпанком тчеться ледве помітний туман. Ледь пробиваються крізь нього стрімкі щогли далеких кораблів.
До останнього часу я й не знав, що в селищі стільки хлопчиків та дівчаток. Я знав Коську, Павлика, Славика, Оксану та ще кількох хлопчиків, а це зібралося до моря, щоб подивитися на мою чайку, десятків два хлопчиків та дівчаток. Усі вони були знайомі між собою, усі жили в селищі, і мені було аж дивно, що я їх до цього не бачив.
Подивитись на чайку прийшло чимало і дорослих.
Востаннє ми годували чайку рибою. Вона ковтала бичків пожадливо, блискавично, а ми не поспішали їй віддавати всіх одразу. Мені було дуже приємно тримати в руках морського птаха з м'яким голубуватим пір'ям, дивитись на велику круглу голову з довгим кривим дзьобом. Мені було шкода цієї пташини Я звик до неї, я не уявляв собі, як я житиму без турбот про неї. Це вже завтра мені не треба буде прокидатися до схід сонця, бігти на море ловити бички і поспішати на горище. А ще жаль було моїх сябриків із білоруської школи. Я їм розкажу про цю дивну чайку, але показати її вже ніяк не зможу.
Правда, в моєму серці жила одна надія. А може, чайка й не полетить? Може, в неї ще по зовсім зажило крило, може, вона розучилась за ці дні літати чи просто не захоче розлучатись зі мною. Справді, хіба їй погано живеться на горищі? Тихо, спокійно, на всьому готовому. Хіба вона зуміє собі за день натягати її одним дзьобом з моря стільки риби, скільки я витягую вудочкою? І все, що спіймаю, я віддаю чайці, собі не беру жодної рибини.
Отож мене гріла надія — а що, коли чайка не захоче жити в морі, коли вона, політавши там трохи, повернеться до нашого подвір'я і попросить у мене риби? Або залетить просто на горище і не захоче нікуди звідтіль вилітати? Тоді я, їдучи додому, обов'язково завезу її в Білорусію. Ми й там для неї риби наловимо: і карасів, і в'юнів, аби тільки їла.
Поки я так собі роздумував, чайка поїла всіх бичків.
— Ходімо вже, — сказав Павлик. — Звикла вона жити на готовенькому, хай тепер сама в морі рибу ловить.
Обнявши ніжно чайку, я обережно злазив на землю. Чайка сиділа спокійно, тільки крутила з боку на бік головою, пильно роздивлялася своїми круглими чорними намистинами навколо. Може, вона впізнавала знайомі місця, може, дивувалася з того, що покинула своє затишне горище?
— А може, ще її рано відпускати? — кажу я непевно.
— А чому рано? Думаєш, її Славик тоді дуже поранив? Так, забив трохи крило, а вона й опустилась додолу.
— А може, їй краще житиметься на горищі?
Павлик не хотів про те і слухати.
— А чому це краще? Хіба вона — в'язень? Вона на волю їй хоче, а ти її ніби в тюрмі тримаєш.
Коли ми підійшли до гурту, всі, і малі, й дорослі, кинулися розглядати морську чайку, ніби ніколи й не бачили цього, птаха.
— Диви, вона зовсім ручною стала, — заговорила бабуся. — Та чого ж і по приручитись. Уже ж вони її годували, уже ж напихали. Та самих бичків вона перемолотила пудів десять.
— Ну, випускай уже! — наказав Славка.
Мені не хотілося випускати чайки з рук. Я раптом відчув — випущу, а вже більше ніколи не спіймаю. І шкода було її, мов близької людини. І разом з тим хотілося переконатись — полетить чи не полетить?