Хтозна, може, й забула, а може, й пам'ятає. Але я її ніколи не забуду. Я ніколи не забуду тих днів, коли ми з дідусем вибирали з «казанів» дрібненьку кільку, коли наповнювали глибокі баркаси срібною рибою.
Поснідавши, я поспішаю до школи. Там у нас є чудова майстерня. Тут ми вивчаємо мотори, навчаємось виточувати на верстатах різні речі, пробуємо столярувати. Мені дуже хочеться якнайшвидше вивчити мотор та навчитися ним управляти. Бо скоро настане літо, і я знову поїду до дідуся, на море. І от тільки уявіть собі — вийдемо з дідусем у морську синь, сяду я біля мотора, візьму в руки кермо і поведу моторну по морю. Прямо туди, де небо сходиться з водою, куди пролягла безмежна сонячна доріжка.
А коли виросту, а дідусь стане зовсім-зовсім старенький — то я заміню його на рибальському баркасі і так само, як він, возитиму щоденно на риббазу переповнені засіки срібнобокої скумбрії та кефалі. А вгорі шугатимуть невгамовні морські чайки. Вони вітатимуть мене світанками, вони прощатимуться зі мною пізніми вечорами. І, може, серед них буде і моя, незабутня, найдорожча моєму серцю морська чайка, що невідступно живе в моїй пам'яті і владно кличе до моря, у незміряні морські простори.
Так, я ще прийду до тебе, моє безмежне море!