— Удочерив він її, — лагідно поясний Альберт. — Це історія не з коротких…
Над головою в нього задзеленчав дзвоник.
— …І розповім я її іншим разом. Господар хоче бачити вас у кабінеті. І я би на вашому місці біг просто зараз. Він чекати не любить. Можна його зрозуміти, насправді. Сходами вгору, перші двері ліворуч. Та ви впізнаєте…
— Там одвірок у кістках і черепах? — запитав Морт, відсуваючи стілець.
— Та тут усе в них, ну, переважно, — зітхнув Альберт. — Такий уже смак у нього, та жодних натяків у тому нема.
Лишивши сніданок вистигати, Морт побіг сходами вгору, тоді коридором, а тоді спинився перед першими дверима. Підніс руку постукати.
— ЗАХОДЬТЕ.
Ручка повернулася сама собою. Двері прочинилися всередину.
Смерть сидів за столом і зосереджено вдивлявся у книгу в шкіряній палітурці — ледве не більшу за сам стіл. Тримаючи кістяного пальця на останньому прочитаному рядку, глянув на Морта, коли той зайшов, і вишкірився. Зрештою, що ще він міг зробити.
— АГА, — сказав він і замовк. Тоді почухав підборіддя — з таким звуком, як буває, коли нігтем провести по зубчиках гребінця.
— ХЛОПЧЕ, ТИ ХТО?
— Морт, пане, — відповів Морт. — Учень ваш. Пригадуєте?
Смерть якийсь час дивився на нього, а тоді перевів блакитно-гольчастий погляд на сторінку книги.
— ТАКИ ТАК. МОРТ. ЩО Ж, ХЛОПЧЕ, ЧИ СПРАВДІ ПРАГНЕШ ТИ ОПАНУВАТИ ТАЄМНИЦІ ПРОСТОРУ Й ЧАСУ?
— Так, пане. Гадаю, що так.
— ОТ І ДОБРЕ. СТАЙНЯ ЗА БУДИНКОМ. ВСЕРЕДИНІ НА ДВЕРЯХ ВИСИТЬ ЛОПАТА.
Смерть глянув на книгу. Тоді підвів погляд. Морт не рушив із місця.
— ЧИ Є ЙМОВІРНІСТЬ, ЩО ТИ НЕ РОЗУМІЄШ ТЕ, ЩО Я СКАЗАВ?
— Не до кінця розумію, пане, — відповів Морт.
— ГНІЙ, ХЛОПЧЕ. ГНІЙ. АЛЬБЕРТ МАЄ В САДУ КОМПОСТНЕ ЗВАЛИЩЕ. ГАДАЮ, ДЕСЬ ТАМ МАЄ БУТИ Й ВІЗОК. ДО РОБОТИ.
Морт похмуро кивнув.
— Так, пане. Розумію, пане. Пане?
— СЛУХАЮ?
— Пане, мені не дуже ясно, який це має стосунок до таємниць часу й простору.
Не відводячи погляду від книги, Смерть відповів:
— БО ТИ ТУТ ДЛЯ ТОГО, ЩОБИ ВЧИТИСЯ.
Факт, що Смерть, який опікується Диском, сам себе називає АНТРОПОМОРФНИМ УОСОБЛЕННЯМ, цілком відомий. А ще відомо, що він давно уже відмовився він коней-скелетів, адже весь час доводилося спинятися й прикручувати відпалі кістки по місцях. Тому теперішні його коні були цілком собі з плоті й крові, і то окраси своєї породи.
Годували їх, як тепер уже знав Морт, дуже навіть щедро.
Іноді робота приносить доходи. Ця ж обіцяла буквально протилежне. Хай там як, а виконувати її випадало в теплому місці й увійти в ритм було нескладно. Так сталося і з Мортом: він увійшов у ритм і взявся подумки грати в лічильно-дослідницьку гру, до якої вдаються зазвичай ті, хто опиняється в подібних обставинах. Отже, думав він собі, чверть я вже зробив, або нехай третину, тож коли зроблю отой кут, де вила стоять, буде більше половини, може, п’ять восьмих, а це значить, ще три візки… Все це, звісно, не надто показово, але все ж таки підтверджує, що дати раду багатствам всесвіту значно простіше, коли ділити їх на низку дрібних частин.
Кінь позирав на Морта зі стійла й подеколи намагався пожувати йому волосся на товариський манер.
За якийсь час Морт відчув, що за ним спостерігає хтось іще. Дівчина на ім’я Ізабелл стояла на порозі, спершись на половинчасті дверцята і вклавши підборіддя на долоні.
— То ти слуга? — запитала вона.
Морт випростався.
— Ні, я учень, — відповів він.
— Дурниці. Альберт сказав, що ніякий ти не учень.
Морт зосередився на гною, лопаті й візку. Ще дві лопати, а то й три, коли добре втрамбувати, і це буде ще чотири візки, хоча хай буде п’ять, і тоді буде половина від…
— Він казав, — Ізабелл підвищила голос, — що учні стають майстрами, та Смерть може бути тільки один. Тому ти просто слуга і маєш робити, що я скажу.
…а тоді ще вісім візків, і до дверей все буде чисто, а це значить, що майже третину від усього зроблено, і тоді…
— Чув, що кажу, хлопче?
Морт кивнув. А тоді ще чотирнадцять візків, чи навіть п’ятнадцять, бо я в куті недоприбирав, і…
— Язика проковтнув?
— Морт, — м’яко промовив Морт.
Ізабелл скажено на нього зиркала.
— Що?
— Кажу, звати мене Мортом. Чи Мортимером. Зазвичай мене звуть Мортом. Ви хотіли про щось поговорити?
На хвильку їй заціпило, і вона мовчки переводила погляд з лопати на його обличчя і назад.
— Та штука в тому, — повів далі Морт, — що спершу я маю доробити оце.