— Е-е-е. Так, пане, — відповів Морт, уже тримаючись за ручку дверей.
— ВОНА ДУЖЕ ПРИЄМНА ДІВЧИНА, — сказав Смерть. — ГАДАЮ, ЇЙ НЕ ЗАВАДИЛО БИ СПІЛКУВАТИСЯ З ОДНОЛІТКОМ.
— Тобто, пане?
— А ЩЕ КОЛИСЬ УСЕ ЦЕ, ЗВІСНО, НАЛЕЖАТИМЕ ЇЙ.
У глибині Смертиних очниць щось блиснуло, мов крихітна блакитна наднова. Морта осінило, хоч і не одразу, бо досвіду спілкування зі Смертю йому ще бракувало, та й почувався він незручно: господар намагався йому підморгнути.
У місцевості, що не корилася законам простору й часу, не була позначена на жодній мапі, існувала тільки в тих далеких околицях багатовсесвітного космосу, що про них мали уявлення лишень нечисленні астрофізики, і то тільки завдяки дійсно неякісній кислоті, Морт проводив залишок дня в такий спосіб: допомагав Альбертові саджати броколі. Саджанці були чорні з фіолетовим відтінком.
— Він, бачте, старається, — пояснював Альберт, заселяючи рослину в підготовану ямку. — Та коли до кольорів доходить, уяви йому бракне.
— Не певен, що розумію, — відповів Морт. — То ви казали, він усе це сам створив?
За парканом ландшафт стрімко набував похилості. Схил вів до глибокої долини, за якою височіло незаліснене й похмуре плато, що тягнулося аж ген-ген до далеких гір — гострих, мов котячі ікла.
— Ага, — підтвердив Альберт. — Ви слідкуйте, куди лійку хилите.
— А що тут раніше було?
— Поняття не маю, — сказав Альберт і взявся за наступний рядок. — Твердь, напевно. Це така хитра назва для чистого й незайманого нічого. Не така вже й старанна робота, направду. Сад іще нічого, та гори нашвидкуруч склепані. Як ближче підійти, то геть неякісні. Я колись ходив дивитися.
Примружившись, Морт придивився до дерев. Ті мали переконливо якісний вигляд.
— Нащо йому все це?
Альберт крекнув:
— Знаєте, що буває з юнаками, які ставлять забагато запитань?
Морт на мить замислився.
— Ні, — сказав він зрештою. — Не знаю.
Запала мовчанка.
Тоді Альберт підвівся й сказав:
— Та й я, трясця мене бери, не знаю. Певно, добуваються-таки відповідей і прикладають їх до діла.
— Він казав, що можу з ним ввечері виїхати.
— То ви щасливчик, — сказав Альберт невизначено, йдучи в бік дому.
— То він справді все це створив? — запитав Морт іще раз, чимчикуючи за ним.
— Так.
— Нащо?
— Мабуть, хотів собі місце, де почувався би як удома.
— А ви мертвий, Альберте?
— Я? А я схожий на мерця? — старий пхикнув, коли Морт окинув його критичним поглядом. — Та припини вже. Я такий само живий, як ото ти. Чи й живіший.
— Пробачте.
— Гаразд. — Альберт штовхнув задні двері, а тоді розвернувся до Морта й постарався подивитися на нього так лагідно, як тільки вмів. — Таких питань краще уникати, людей це засмучує. То як, може, час нам трохи смаженинки?
Дзвоник задзеленчав, коли Морт із Альбертом грали в доміно. Морт виструнчився.
— Час коня сідлати, — сказав Альберт, — ходімо.
Коли вони вийшли до стаєнь, уже спадали сутінки. Морт спостерігав, як старий сідлає коня Смерті.
— Його звати Хропунцем, — повідомив Альберт, застібаючи збрую. — Воно якось саме собою сталося, геть непередбачувано.
Хропунець спробував самовіддано пожувати Альбертів шарф.
Морт пригадав гравюру в бабусиному часописі між розділами про календар городника й фази місяця. Там був зображений Пан Смерть, Котрий Усіх Зрівняє Й До Кожного Прийде. Коли Морт учився читати, то повсякчас роздивлявся те зображення. Не таке вже й сильне враження воно справляло б, якби знати, що коня, на якому верхи їде сам Смерть, звати Хропунцем.
— Я би назвав його якось інакше, може, Іклом, чи Клинком, чи Ебеном, — вів далі Альберт, — та в господаря свої маленькі пунктики, як бачиш. Не терпиться тобі вже, еге ж?
— Здається, так, — невпевнено відповів Морт. — Я його за роботою ніколи й не бачив.
— Мало хто бачив, — сказав Альберт. — І то хіба раз.
Морт глибоко вдихнув.
— А от щодо тієї його доньки… — почав він.
— ДОБРИВЕЧІР, АЛЬБЕРТЕ, ХЛОПЧЕ.
— Морте, — механічно виправив Морт.
Смерть прокрокував у стайню, трохи пригнувшись, щоб не зачепити стелю. Альберт кивнув — і не так, як кивають слуги, помітив Морт, а по-побутовому чемно. У ті нечасті рази, що Морта брали в місто, він бачив одного чи двох слуг, та Альберт аж ніяк не був на них схожий. Поводився він так, наче дім насправді належав йому, а господар був просто минущим гостем, чимсь таким дошкульним, як‑от потріскана фарба на стінах чи павуки у вбиральні. Та й Смерть так поводився, наче вони з Альбертом уже сказали один одному все, що мали, і то давно, тож тепер зайняті були винятково своїми справами й не створювали один одному помітних незручностей. Для Морта цей досвід був, ніби прогулянка після страшної бурі, — усе таке свіже, не таке вже неприємне, та в повітрі відчувається залишкове потріскування буремних енергій.