Він розвернувся й перечепився через тіла, що лежали долілиць.
— Ой, — промовив він. Хай як туго до нього доходило все, що відбувалося, одну важливу штуку він второпав блискавично: він у провулку посеред Затінків, і він сам-один, тож зірвався на біг і не спинявся доволі довго.
Смерть поволі крокував кахлями й уважно придивлявся до тісних рядків життєлічильників. Альберт чемно ходив за ним із величезним ґросбухом у руках.
Навколо них сірим водоспадом гуркотів пісок.
Рядок над рядком, на полицях гули клепсидри, у яких спливав відведений смертним час. То було важке гудіння, глухе гудіння, що лилося в’язко, мов заварний крем на солодкий пудинг душі.
— ЧУДОВО, — зрештою промовив Смерть. — ЗНАЧИТЬ, ТРОЄ. ТИХА НІЧ.
— Тобто Солодка Жилава, настоятель Лобсанґ — знову, і та принцеса Келі, — підсумував Альберт.
Смерть роздивився трійко клепсидр, які тримав у руках.
— ХОЧУ ХЛОПЦЯ НАШОГО ВІДРЯДИТИ.
Альберт звірився з ґросбухом.
— Що ж, Солодка навряд чи завдасть клопоту, а настоятель у нас, так би мовити, досвідчений помирач. Шкода цю принцесу. Лише п’ятнадцять. Може бути непросто.
— ТАК, ШКОДА ЇЇ.
— Пане?
Смерть стояв із третьою клепсидрою в руці й уважно роздивлявся, як на її боках грає світло. Зітхнув.
— ТАКА ЮНА…
— З вами все гаразд, пане? — запитав Альберт заклопотано.
— ЧАС, НІБИ НЕСКІНЧЕННИЙ ПОТІК, ЗНОСИТЬ УСЕ…
— Пане!
— ЩО ТАКЕ? — різко запитав Смерть.
— Ви щось аж надто красномовний сьогодні, пане, от що я думаю…
— ЩО ТИ ВЕРЗЕШ, ЧОЛОВІЧЕ?
— Ви щойно слабкість виявили, пане.
— ДУРНИЦІ. ПОЧУВАЮСЯ ДОБРЕ ЯК НІКОЛИ. ТАК, ТО ПРО ЩО МИ ГОВОРИЛИ?
Альберт знизав плечима й глянув на записи в книзі.
— Солодка у нас відьма. Може трохи розлютитися, коли Морта пошлете замість себе.
Усі, хто мав стосунок до магії, мали право на те, щоби Смерть власною персоною прийшов по них, коли настане час.
Здавалося, Смерть не чув Альберта. Він знов роздивлявся клепсидру принцеси Келі.
— ЯК ЗВЕТЬСЯ ЦЕ ВІДЧУТТЯ ВСЕРЕДИНІ ЧЕРЕПА, КОЛИ ТОСКНО Й ШКОДА, ЩО ВСЕ СТАЄТЬСЯ ТАК, ЯК НАПЕВНЕ Й МАЄ СТАТИСЯ?
— Печаль, пане. Гадаю, печаль. А тепер…
— Я — ПЕЧАЛЬ.
Альберт аж рота роззявив від подиву, та зрештою опанував себе й поспішно нагадав:
— Пане, ми про Морта говорили.
— ЯКОГО МОРТА?
— Учня вашого, пане, — терпляче пояснив Альберт. — Худенький такий, високий.
— ТАК, ЗВІСНО. ТАК ОТ, ЙОГО Й ВІДРЯДИМО.
— А він точно готовий іти сам? — перепитав Альберт.
Смерть задумався.
— ВПОРАЄТЬСЯ, — відповів він зрештою. — ВІН ВІДПОВІДАЛЬНИЙ, ШВИДКО ВЧИТЬСЯ І, ЯКЩО ЧЕСНО, ЛЮДЯМ ВАРТО ЗВИКНУТИ, ЩО Я НЕ БІГАТИМУ ПО НИХ ВЕСЬ ЧАС.
Морт тупо дивився на оксамитові завіси на стіні просто перед ним.
«Я пройшов крізь стіну, — подумав він, — а це неможливо».
Він обережно посунув завісу — раптом за нею причаїлися двері? Там стіна була глуха й не було на ній нічого, крім потрісканого тиньку, а під ним — вогкої, але щільно, на совість вкладеної цегли.
З цікавості, він постукав кулаком по стіні. Було ясно, що назад він крізь неї не вийде.
— Ну, — звернувся він до стіни, — що тепер?
Голос за його спиною озвався:
— Кгм. Перепрошую, пане.
Морт повільно розвернувся.
Посередині кімнати за столом сиділа родина хапонійців: батько, мати й півдесятка дітлахів різного віку. Вісім пар очей здивовано витріщалися на Морта. Дев’ята пара, яка не витріщалася на нього, належала пристаркуватому родичеві невизначеної статі, який саме скористався можливістю доступитися до спільного тареля з наїдками, бо вирішив, що варена рибина в руці краща за будь-яку несподівану містичну прояву. Тож тишу, що запала з появою Морта, порушувало тільки зосереджене жування.
В одному з кутків стояв крихітний вівтар Оффлера, хапонійського шестирукого крокодилобога. Божество шкірилося на присутніх так само, як Смерть, коли не рахувати зграйки пташок, покликаних приносити своєму покровителеві звістки від вірян і тримати його зуби в чистоті.
Хапонійці цінують гостинність понад усі інші чесноти. Доки Морт витріщався, господиня підвелася, взяла з полички чисту тарілку й мовчки взялася складати на неї наїдки зі спільної тарелі й відвойовувати найкращий шмат ската з загребущих старечих рук. При цьому вона не зводила з Морта підведених каялом очей.
Першим, хто заговорив до нього, був батько. Морт нервово вклонився.
— Даруйте, здається, я крізь оцю стіну пройшов, — сказав він, а подумки додав: «Яке все-таки дурне пояснення».