— Прошу до столу? — невпевнено сказав господар. Господиня, подзенькуючи браслетами, охайно вклала на тарілку кілька перчиків і побризкала все темно-зеленим соусом, і Морт підозрював, що вже цей соус куштував. Уперше це сталося з ним кілька тижнів тому, і хоч рецепт приготування його був непростим, та самого смаку було достатньо, аби здогадатися про рибні нутрощі, мариновані й виварювані впродовж кількох років у акулячій жовчі. Смерть казав, що смак цей можна навчитися цінувати, та Морт вирішив не робити в цьому напрямку жодних зусиль.
Він спробував прокрастися попід стінами до дверей за намистинчастою завісою, та родина не спускала з нього очей. Він спробував посміхнутися. Господиня звернулася до чоловіка:
— Чому демон показує нам зуби, о мій муже?
— Можливо, він голодний, о місячне сяйво любові моєї. Поклади йому ще риби!
Почувся старечий голос:
— Я ж саме їм оце, о невдячне дитя! Прокляття ляже на світ, коли так ставитися до старших!
Тут треба пояснити, що хоч усі слова, що долітали до Мортових вух, були сказані хапонійською — з усіма пишними зворотами й ледь розрізнюваними дифтонгами тієї давньої й вишуканої мови, в якій для самого тільки убивства п’ятнадцять різних слів з’явилося ще до того, як решта світу тільки-но засвоювала навичку лупасити одне одного по маківці каменюками, — слова ті надходили в Мортів мозок так ясно й чітко, ніби то була його рідна говірка.
— Я не демон! Я людина! — вигукнув він поспішно й завмер, щойно усвідомив, що слова вискочили з його рота ідеальною хапонійською.
— Ви грабіжник? — запитав господар. — Убивця? Коли так тихенько пролізли, то, може, ви митар? — він сунув руку під стіл і витягнув м’ясницький ніж, відточений до невидимої тонкості. Господиня скрикнула, випустила з рук тарілку й притисла до себе двох найменших дітей.
Морт дивився на рухи леза в повітрі й вирішив, що краще не сперечатися.
— Вітання вашій домівці з найдальших закапелків пекла, — промовив він невпевнено.
Слова його мали чудодійний вплив. Ніж було вкладено на стіл, а вся родина розпливлася в усмішках.
— Такий добрий знак, коли в домі гостює демон! — радісно вигукнув господар. — Чого бажаєш ти, о чадо Оффлерових чресел?
— Перепрошую? — уточнив Морт.
— Благословенний той смертний, хто допоможе демонові в біді, — пояснив чоловік. — Чим ми можемо прислужитися тобі, о лютий подиху псячої пащі?
— Ну, їсти я не дуже хочу, — сказав Морт, — та раптом ви знаєте, де б мені взяти швидкого коня, щоби змотатися у Сто Лат до заходу сонця?
Чоловік весь аж засяяв і низько вклонився.
— Знаю найпридатніше до цього місце, о нутровиворітний боле в печінках, коли твоя ласка піти за мною.
Морт поспішив за господарем. Старече обличчя провело його до виходу кислим поглядом, не перервавши ритмічного жування.
— То отаких звуть демонами в цих краях? — кисло запитало старече обличчя. — Хай би Оффлер наслав на цю вогку країну гниле прокляття, навіть демони тут третьосортні, не те що вдома.
Господиня поставила мисочку з рисом у розкриті долоні Оффлерової статуї (на ранок рис зникне) і відійшла.
— Чоловік казав, що минулого місяця у «Каррієвих садах» обслуговував істоту, якої там насправді не було, — розповіла вона. — Він був дуже вражений.
За десять хвилин господар повернувся й урочисто висипав на стіл жменю золотих монет. За ці гроші можна було придбати величенький міський район.
— В нього ціла торбина таких була, — пояснив він.
Уся родина якийсь час витріщалася на золото. Дружина зітхнула:
— Багатство приносить великий клопіт, — сказала вона. — Як нам із ним вчинити?
— Повернутися до Хапонії, — рішуче сказав чоловік. — Туди, де наші діти зможуть рости у справжній країні й де шанують величні традиції нашого славетного народу, і де чоловікам не доводиться працювати офіціантами на користь злих власників, де можна жити вільно й гордо. І треба вирушати негайно, о запашна квітко фінікової пальми.
— Але нащо такий поспіх, о роботящий сину пустелі?
— Бо, — відповів чоловік, — я щойно продав найкращого скакуна з Патрицієвої стайні.
Кінь був не таким гарним і швидким, як Хропунець, та милі тікали з-під його копит, а ще він запросто обігнав двох вартових-вершників, які чомусь дуже прагнули поспілкуватися з Мортом. Невдовзі нетрі Морпорка лишилися позаду, і дорога повела його багатими чорноземами рівнини Сто, що споконвіку живилися повенями під час розливів Анка — річки великої й щедрої на родючий мул і хронічний артрит для прибережних мешканців.