Хропунець притишив чвал. Морт дивився на верхівки дерев, припорошені снігом, який зійшов чи‑то зарано, чи то надто, надто запізно. Могло бути і так, і так: Вівцескелі самі робили собі погоду, незважаючи на пору року.
Під ними розкрилася ущелина. Хропунець знову притишив хід, розвернувся й почав знижуватися до засніженої просіки. Просіка була кругла, а точно посередині неї стояла хижка. Коли б землю навколо неї не притрусило снігом, Морт помітив би, що на просіці немає пеньків: ті дерева не вирубали, їх просто вмовили не рости навколо хижки. Або вони самі звідти пішли.
Свічкове світло лилося з віконця й утворювало на снігу жовтогарячу калюжку. Хропунець м’яко приземлився й не задумуючись потрусив крижаним настом — звісно, не пробиваючи його копитами.
Морт спішився й пішов до дверей, бурмотячи щось собі під ніс і помахуючи косою на пробу.
Дах на хижці був крислатий і стрімкий, щоби сніг не затримувався й було де ховати дрова. Жоден вівцескельський горянин не наважився б розпочати зиму, не обклавши хату дровами з трьох сторін. Та під крислатим дахом дров не було, хоча до весни було ще далеко.
Однак біля дверей була копиця сіна. На ній Морт помітив записку трохи кривуватими друкованими літерами: КОНЯЧЦІ.
Коли б Морт дозволив собі розхвилюватися, то точно розхвилювався б: на нього чекали. Та за кілька днів, що минули, він второпав одну штуку: краще вже проплисти над непевністю на повній швидкості, аніж пірнати в неї з головою. Хропунець тим часом не займав себе роздумами про моральність і взявся жувати.
Але тоді чи варто стукати? Чомусь здавалося, що стукати в цьому випадку нечемно. Раптом ніхто не відповість чи скаже забиратися геть?
Морт взявся за клямку й штовхнув двері. Ті прочинилися всередину легко й без скрипу.
За дверима була кухня з низькою стелею: Мортові довелося пригинатися, щоби не розтрощити череп об балки. Світло єдиної в приміщенні свічки виблискувало на боках череп’яного посуду на довгому буфеті й полірованій кам’яній підлозі. Вогонь у каміні світла не додавав — там були самі білі жарини й попіл. Морт зрозумів, що це залишки останньої дровини.
За столом у кухні сиділа літня пані й щось несамовито писала, ледве не водячи гачкуватим носом по паперу. На столі поряд із нею згорнувся калачиком сірий кіт і тихо блимав на Морта очима.
Лезо коси блиснуло у свічковому світлі. Жінка підвела очі.
— Хвилинку, — сказала вона. Нахмурилася до паперу. — Досі не вписала туди, що перебуваю при здоровому глузді й пам’яті, та це така дурість, хіба хтось при здоровому глузді й добрій пам’яті вмирав. Хочеш випити?
— Даруйте? — перепитав Морт. А тоді пригадав, хто він сьогодні, й виправився: — ДАРУЙТЕ?
— Хіба якщо ти п’єш. Є малиновий портвейн. На буфеті. Можеш допити, коли хочеш.
Морт підозріло окинув поглядом буфет. Відчув, що в нього перехопили ініціативу.
Витягнув клепсидру й витріщився на неї. Піску лишилося зовсім трішечки.
— В мене є ще кілька хвилин, — сказала відьма, не глянувши на клепсидру.
— Звідки, тобто, ЗВІДКИ ВИ ЗНАЄТЕ?
Вона не звернула на його слова жодної уваги. Просушила чорнило над свічкою, заклеїла лист воском і притисла його свічником. Тоді взяла на руки кота.
— Бабуня Бджолиця прийде завтра прибрати хатину, і ти підеш із нею, ясно? А ще прослідкуй, щоб вона віддала Бабці Горішниці мою вмивальницю з рожевого мармуру, бо та її очима вже стільки років поїдає.
Кіт гучно нявкнув, наче все зрозумів.
— Я всю ніч, тобто, Я ВСЮ НІЧ НЕ ЧЕКАТИМУ, ЩОБИ ВИ ЗНАЛИ, — докірливо сказав Морт.
— Ти почекав би, а от я не можу, тож і не пащекуй, — сказала відьма. Вона злізла зі стільця, і Морт побачив, яка вона насправді маленька й згорблена — мов лук. З зусиллям вона зняла з гака чорний гостроверхий капелюх, приладнала його на сивій голові за допомогою тьми-тьмущої шпильок і взяла по ціпку в кожну руку.
Почимчикувала до Морта й глянула на нього вічками крихітними й блискучими, мов смородини.
— Чи взяти шалик? Знадобиться мені шалик, як гадаєш? Думаю, не знадобиться. Сподіваюся, що там, куди я прямую, буде тепло, — вона пильно придивилася до Морта й насупилася. — Ти молодший, ніж я собі уявляла.
Морт промовчав. Тоді Солодка Жилава тихо додала:
— Знаєш, мені щось підказує, що ти не той, на кого я чекала сьогодні.
Морт відкашлявся.
— А на кого саме ви чекали?
— На Смерть, — спокійно відповіла відьма. — Така є домовленість, якщо ти не знав. Нам заздалегідь сповіщають, коли чекати на Смерть, і гарантують його особисту присутність.