— Я вона і є.
— Вона?
— Особиста присутність. Він мене відрядив до вас. Я на нього працюю. Ні до кого іншого я не прийшов би. — Морт замовк. Щось пішло не так. Його відрядять додому, ще й насміхатимуться. Перше справжнє відповідальне завдання, і він його провалив. У його вухах вже гримів зловтішний сміх. Звідкись із самого дна його зніченої душі здійнявся й завив сиреною розпачливий плач:
— Просто це моя перша справжня робота, і все пішло шкереберть!
Коса впала на підлогу, відрізавши ніжку стола і з дзенькотом розрубавши надвоє кам’яну плиту на підлозі.
Солодка якийсь час спостерігала за ним, схиливши голову набік. Тоді сказала:
— Ясно. Як тебе звати, юначе?
— Морт, — шморгнув Морт. — Від Мортимер.
— Ну, Морте, гадаю, десь при тобі має бути клепсидра.
Морт невпевнено кивнув. Відчепив від пояса клепсидру. Відьма прискіпливо її роздивилася.
— Ще є хвилинка, — сказала вона. — Але часу гаяти не можна. Дай-но я зачиню все.
— Та ви не розумієте, — заридав Морт. — Я все зіпсую! Ще ніколи цього не робив!
Вона погладила його по руці.
— Я теж ніколи цього не робила. Можемо обоє повчитися. А тепер бери косу в руки й спробуй поводитися, як личить такому дорослому юнакові. Отак, молодчина.
Морт опирався, та вона вигнала його надвір. Вийшла за ним на сніг, зачинила й замкнула двері великим залізним ключем, який повісила поряд на гвіздок.
Ліс скувало морозом, аж корені дерев рипіли. Місяць сідав, та небо було всипане великими білими зорями, від яких робилося ще зимніше. Солодка Жилава затремтіла.
— Там подалі лежить стара колода, — сказала вона невимушено. — І звідти чудовий вигляд на долину. Влітку, звісно. Я би присіла.
Морт допоміг їй перебратися через замети й обтрусив колоду від снігу так старанно, як тільки міг. Вони сіли, клепсидра стояла між ними. Може, влітку звідти справді був гарний вигляд, та зараз самі тільки чорні скелі височіли на тлі неба, з якого сипав дрібний сніг.
— Не вірю, що все це насправді відбувається, — сказав Морт. — Таке враження, що ви прагнете померти.
— За дечим я сумуватиму, — відповіла відьма. — Та все витоншується, розумієш? Це я про життя. Тіло зношується, і вже не можна йому довіряти, тож час рухатися далі. Мабуть, саме зараз я би й спробувала щось нове. Він казав тобі, що чарівники й відьми завжди його бачать?
— Ні, — не подумавши сказав Морт.
— А ми справді можемо.
— Він чарівників і відьом не дуже любить, — навіщось ляпнув Морт.
— Хитросраких ніхто не любить, — трохи самовдоволено завважила відьма. — Ми йому заважаємо, бачте. А проповідники й жерці не заважають, то їх він любить.
— Про це він ніколи не казав.
— Он як. Та вони весь час тільки й розводяться про те, як добре буде після смерті. Ми ж розповідаємо людям, як добре може бути тут і зараз, варто лишень завдати собі клопоту.
Морт вагався. Він хотів заперечити, що Смерть не такий, що йому байдуже, хороші люди чи погані, хай би тільки були пунктуальними. І добрі до котів, додав він подумки.
Та вирішив промовчати. Йому спало на думку, що іноді людям просто треба у щось вірити.
Вовк знову завив, і то так близько, що Морт перелякано роззирнувся навколо. Інший озвався на тому боці долини. До хору доєдналися ще двоє із лісової хащі. Ніколи в житті Морт не чув такого печального виття.
Він зиркнув на застиглу постать Солодки Жилавої, а тоді — панічно — на клепсидру. Підскочив, підхопив косу обома руками й махнув нею, мов дворучним мечем.
Відьма підвелася з тіла.
— Чудово, — похвалила вона. — на хвильку здалося, що ти промахнувся.
Важко дихаючи, Морт сперся на дерево і спостерігав за Солодкою, яка саме обійшла колоду й роздивлялася своє старе тіло.
— Гм, — невдоволено гмикнула вона. — Часові буде за що вибачатися.
Вона засміялася й подивилася на зорі крізь долоню.
А тоді почала змінюватися. Морт уже бачив, що трапляється з душами, які усвідомлюють, що морфогенне поле на них більше не діє, та жодного разу — щоби зміни були настільки усвідомленими. Волосся розпустилося з цупкої гульки, змінило колір і подовшало. Постава виструнчилася. Зморшки розгладилися й зникли. Сіра вовняна сукня затремтіла, мов морське плесо, й набула цілком інших, принадливих обрисів.
Відьма глянула вниз, захихотіла й перетворила сукню на щось листяно-зелене й обтисле.
— Що скажеш, Морте? — запитала вона. До того її голос був ніби скрипучим і тріснутим. Тепер його звук обіцяв мускус, і кленовий сироп, і інші штуки, від думки про які Мортів кадик затремтів, мов м’ячик на гумці.