Морт глянув униз.
— Ми ж у небі, — сказав він невпевнено.
— Я вас надовго не затримаю. — Настоятель зліз із коня, зробив кілька кроків у повітрі й закричав.
Робив він це, як здалося Мортові, доволі довго. Тоді знову сів на коня.
— Не уявляєте, як довго я цього чекав, — зізнався він.
За кілька миль від храму на схилі було селище — сказати б, селище-супутник. З повітря воно здавалося скупченням випадково розкиданих будинків — і то винятково добре звукоізольованих.
— Можна де завгодно, — сказав настоятель. Морт лишив його стояти за кілька футів над снігом там, де хатки скупчилися найтісніше.
— Сподіваюся, наступного разу буде цікавіше, — сказав він. Настоятель знизав плечима.
— Сподіватися завжди можна, — промовив сумно. — Так чи інакше, в мене ще дев’ять місяців відпустки. Краєвиди не дуже, але принаймні тепло.
— Щасти вам, — сказав Морт, — мушу їхати.
— О’ревуар, — сказав настоятель печально й пішов геть.
Серцевинні вогні досі блискотіли на засніженій землі. Морт зітхнув і витягнув третю клепсидру.
Облямівка була срібна й прикрашена крихітними коронами. Піску майже не лишилося.
Морт відчув, як ніч опускається на плечі всією вагою, вирішив, що гірше вже бути не може, й обережно розвернув клепсидру іншим боком до себе, щоби прочитати ім’я…
Принцеса Келі прокинулася.
Через шум, як‑от коли хтось намагається не здійняти шуму. І справа не в горошинках і матрацах, просто звичайні собі закони природного добору визначали, що найдовше живуть ті представники королівських династій, які визначають присутність убивці в темній кімнаті за шумом, якого йому вистачило розуму не здіймати, — адже при дворі завжди знайдеться хтось спраглий до перерізання горлянок наступникам і наступницям трону.
Келі лежала в ліжку й думала, як вчинити. Під подушкою в неї був стилет. Вона поволі посунула руку під ковдрою, намагаючись з-під напівопущених повік роздивитися в темряві підозрілі тіні. Вона добре розуміла, що коли бодай якось викаже, що не спить, то вже ніколи не прокинеться.
З великого вікна у найдальшому кінці кімнати надходило трохи світла, та лицарські обладунки, гобелени й найрізноманітніший мотлох, розкиданий і розставлений тут і там, міг запросто стати прикриттям для невеликої армії.
Стилет випав з-під подушки за спинку ліжка. Та, мабуть, вона все одно не змогла би ним скористатися.
Заверещати до охорони буде не дуже розумно, вирішила принцеса. Якщо у кімнаті є хтось чужий, з охоронцями він уже розібрався — чи добре їм заплатив.
На поличці над комином була грілка. Чи може вона правити за зброю?
Щось тихенько брязнуло.
Може, заверещати не така вже й невдала ідея…
Шиба ввалилася у спальню. На мить на тлі спалаху синього й пурпурового світла Келі розрізнила обриси людини в капюшоні верхи на найбільшому в світі коні.
А ще хтось таки стояв біля ліжка із ножем у руці.
Усе сповільнилося. Келі захоплено спостерігала, як рука з ножем здіймається над нею, як кінь, повільно й рішуче, мов льодовик, рухається до ліжка. Ніж був зовсім близько, він опускався й опускався, кінь спинався дибки, а вершник вихоплював якусь зброю, заносив її, й клинок розтинав загусле повітря з таким звуком, як‑от коли ведеш пальцем по вінцях вогкої склянки.
Світло згасло. Щось м’яко гупнулося на підлогу, щось металічно брязнуло. Келі глибоко вдихнула.
Рука затулила їй рот і схвильований голос промовив:
— Коли закричите, я пошкодую про свій вчинок. Не треба, гаразд? Я й так по вуха вляпався.
Людина, здатна вкласти в свою репліку стільки відчайдушного моління, мала бути настільки талановитим і високооплачуваним актором, що заробляти убивствами в житті не стала б. Келі запитала:
— Ви хто такий?
— Не впевнений, чи можна казати, — відповів голос. — Але ви досі живі, правда?
Келі вчасно стрималася від саркастичної відповіді. Питання прозвучало так, наче варто було непокоїтися.
— А ви самі не бачите?
— Все не так просто…
Запала мовчанка. Келі намагалася розгледіти в темряві бодай щось, окреслити той голос обличчям.
— Можливо, я завдав страшної й непоправної шкоди, — додав голос.
— Хіба ви щойно не врятували мене?
— Не знаю, що саме й від чого я врятував, якщо чесно. Можна світла?