— Покоївка іноді лишає сірники на комині, — відповіла Келі й відчула, як її гість відійшов. Почулося кілька обережних кроків, кілька глухих ударів, а тоді металічне лящання, хоч цього слова й недостатньо, аби описати пекельну какофонію падіння усіх тих металевих предметів, що ними було напхано спальню. А тоді — коли принцеса майже була певна, що все скінчилося, — щось іще кілька разів дрібно дзенькнуло.
Голос озвався:
— Я під обладунками. Куди мені треба рухатися?
Келі тихо вислизнула з ліжка, навпомацки дійшла до комина, намацала сірники, запалила один, оповивши все навколо ядучим сірчаним димом, запалила свічку, знайшла повалені обладунки, витягнула з-під них меч, а тоді ледве язик не проковтнула від несподіванки.
Хтось гаряче й вогко подмухав їй у вухо.
— Це Хропунець, — почулося з-під купи. — Це він так знайомиться. Гадаю, він був би вдячний за копичку сінця, якщо у вас тут є.
По-королівськи стримано Келі відповіла:
— Це п’ятий поверх. Жіноча спальня. Не повірите, наскільки часто коні сюди не потрапляють.
— Он як. Поможіть підвестися, будь ласка.
Вона поклала меч і відтягнула нагрудник убік. З-під нього на неї витріщалося бліде й худе обличчя.
— По-перше, вам слід негайно пояснити, чому мені не варто кликати варту, — сказала Келі гнівно. — Уже тільки за перебування в моїй кімнаті вас на смерть закатують.
Морт відповів зрештою:
— Ви не могли б мою руку вивільнити? Дякую. Так от, по-перше, вартові мене не побачать, швидше за все, по-друге, ви тоді не дізнаєтеся, чому я тут, а вигляд у вас такий, наче ви не переживете, якщо не дізнаєтеся, а по-третє…
— Що «по-третє»?
Морт розтулив і стулив рота. Він хотів сказати: по-третє, ви така прекрасна, чи принаймні дуже приваблива, чи, мабуть, навіть привабливіша за всіх дівчат, які мені траплялися, хоча, якщо чесно, небагато я в житті бачив дівчат. Тут, мабуть, стає зрозуміло, що вроджена чесність завадила б Мортові стати поетом. Якби колись йому спало на думку порівняти дівчину з літнім днем, до порівняння обов’язково додавалося б пояснення, який саме день він має на увазі й чи того особливого дня дощило б. Та за цих обставин скидалося радше на те, що голос йому просто відмовив.
Келі піднесла свічку вище й подивилася на вікно.
Шиба була ціла. Кам’яні рами теж. Кожне скельце, що з них складався вітраж із гербом королівства Сто Лат, було на місці. Вона перевела погляд на Морта.
— Забудьте про «по-третє», — сказала вона. — Повернімося до другого пункту.
За годину світанок дістався до міста. Денне світло на Диску радше пливе, а не струменить, бо сповільнюється у нерухомому магічному полі. Тож воно золотими морськими хвилями котилося над рівнинами. Місто на скелі трималося зо хвильку, мов піщаний замок на березі, а тоді здалося. Світло затопило його й рушило далі.
Морт і Келі сиділи поряд на ліжку. Між ними лежала клепсидра. У верхній чаші не лишилося піску.
З-за дверей чулися звуки. Замок прокидався.
— Все-таки не розумію, — сказала Келі. — Це означає, що я мертва, хіба ні?
— Це означає, що ви мали померти, — відповів Морт, — відповідно до долі чи чогось такого. Я теорії ще не засвоїв.
— І ви мали мене вбити?
— Ні! Це вбивця мав вас убити. Я ж уже пояснював, — сказав він.
— Чому ви не дозволили?
Морт перелякано на неї витріщився.
— То ви хотіли померти?
— Звісно, ні. Та, наскільки я зрозуміла, бажання людей не рахуються, чи не так? Я намагаюся дивитися на це з точки зору здорового глузду.
Морт дивився на свої коліна. Тоді підвівся й сказав холодно:
— Гадаю, мені краще піти.
Він загорнув косу й прилаштував її до сідла. Тоді подивився на вікно.
— Ви крізь нього зайшли, — сказала Келі. — Слухайте, коли я казала…
— Воно відчиняється?
— Ні. Коридор виходить на балкон. Але там вас люди побачать!
Морт не відреагував. Він відчинив двері, вивів Хропунця в коридор. Келі побігла за ним. Покоївка спинилася, зробила реверанс і нахмурилася так, немов розум підказав їй не зважати на величезного коня, що крокував коридорним килимом.
Балкон виходив на внутрішнє подвір’я. Морт зазирнув за парапет і видерся у сідло.
— Бережіться герцога, — порадив він. — Це він все спланував.
— Батько завжди мене про нього попереджав, — відповіла принцеса. — У мене є придворний дегустатор.
— Охоронець вам також потрібен, — сказав Морт. — Маю їхати. Багато важливих справ. Прощавайте, — додав він тоном, який, на його думку, найкраще пасував ураженому самолюбству.