— Добривечір, шляхетний пане, — сказав господар. — Чого душа ваша бажає цього зимного крижаного вечора?
— Що? — перепитав Морт, блимаючи на світло.
— Він так питається, чи випити чогось хочете, — пояснив тхоролиций чоловічок, що сидів біля вогню й дивився на Морта так, як м’ясники зазвичай дивляться на всіяне молочними ягнятами поле.
— А. Я не знаю, — відповів Морт. — Є у вас зорекрап?
— Не чув про таке, шляхетний пане.
Морт роздивився звернені до нього й освітлені полум’ям обличчя. Усі вони належали людям того типу, який зазвичай звуть сіллю землі. Інакше кажучи, вони були жорсткі, кубчасті й загрожували здоров’ю, та через заклопотаність Морт цього не помітив.
— А що тоді тут заведено пити?
Господар скоса зиркнув на відвідувачів — непростий трюк, коли завважити, що були вони просто перед ним.
— Як же, шляхетний пане, ми тут усі помиян п’ємо переважно.
— Помиян? — перепитав Морт, не завваживши притишених смішків за спиною.
— Так точно, шляхетний пане. Із яблук переганяємо. Переважно яблук.
Походження напою здалося Мортові цілком природним.
— Ага, гаразд тоді, — сказав він. — Мені кухоль помияну.
Він сунувся в кишеню й витягнув торбинку з золотом, отриману від Смерті. Та здавалася майже повною. У несподівано запалій тиші тихий дзвін монет прозвучав, мов легендарні Мідні ґонґи Лешпа — їх тримають у вежах, затоплених на триста морських сажнів і їх чути далеко в морі в штормові ночі, щойно течії їх зачіпають.
— А ще, будь ласка, цих добродіїв пригостіть, чим забажають, — додав Морт.
Про помиян розповідають немало легенд, в тому числі про те, як його виробляють на вогких торф’яниках за старовинними рецептами, що їх так і сяк передають батьки своїм синам, а ті далі. Про щурів, зміїні голови й свинцеві кулі — неправда. Байки про мертвих овець — цілковитий наклеп. Відкинути варто й варіації мотиву про ґудзик від штанів. Однак достеменно відомо, що контакт помияну з металом неприпустимий, бо коли господар нахабно недодав Мортові решти й кинув півжмені мідяків у калюжку цього питва на шинквасі, ті миттєво дали піну.
Морт принюхався до напою, тоді сьорбнув. Смакувало трохи яблуками, трохи осінніми ранками — й відчайдушно відгонило лежалими дровами. Він не хотів видатись невдячним і тому хильнув.
Товариство спостерігало за ним, пошепки рахуючи миті.
Мортові здалося, що від нього чогось чекають.
— Приємно, — сказав він. — Освіжає, — він відсьорбнув іще трохи. — Уповні смак можна оцінити не одразу, — додав він, — та розпробувати таки варто, я певен.
Звідкись з-за його спини чулося невдоволене бурмотіння:
— Та він просто помиян розбавляє, от у чому річ.
— Та де, ти ж знаєш, як буває, коли хоч краплю води додаси.
Господар щосили не зважав.
— То вам до душі? — запитав він у Морта приблизно тим самим тоном, яким, певно, запитували в святого Георгія: «Кого-кого ти вбив?»
— Воно дуже гостре, — відповів Морт. — І таке наче трохи горіхове.
— Даруйте, — сказав господар і обережно забрав кухоль із Мортової руки. Принюхався, витер очі. — Н-н-ньґ-ґх, — сказав він, — це таки воно.
Він дивився на хлопця з таким виразом на обличчі, який можна було би назвати захопленням. Річ була навіть не в тому, що той випив третину пінти помияну, — просто він чомусь після того міг триматися вертикально й навіть був живий. Господар повернув Мортові кухоль так, ніби це був кубок переможця турніру з надлюдських умінь. Коли хлопець хильнув унаступне, кілька спостерігачів перелякано зіщулилися. Господаря мучило питання: із чого зроблені Мортові зуби? Мабуть, із того самого, що й шлунок.
— А ви часом не чарівник? — про всяк випадок уточнив господар.
— На жаль, ні. А мав би бути?
«Навряд», — подумки відповів господар. Хлопець поводився не як чарівник, та ще й не курив. Господар ще раз глянув на кухоль помияну.
Щось тут було не так. Щось не так із тим хлопцем. Він мав підозрілий вигляд. Він здавався…
…занадто справжнім.
Про таке й думати смішно. Звісно, шинквас був справжнім, твердим, і підлога, й відвідувачі були такі справжні, що про справжніших і мріяти годі. Однак Морт, що сьорбав собі рідину, якою можна ложки чистити, знічено й навіть сором’язливо стоячи біля шинквасу, випромінював таку відчайдушної моці справжність, ніби був гостем із дійснішого виміру дійсності. Волосся його було волоссянішим, одяг одяжнішим, черевики теж винятково черевичні. Аж у голові паморочилося від погляду на нього.