Хоча ні. Він придивився пильніше. Хмари точно влітали крізь стінки піали, і під нею теж були хмари, однак внутрішні хмари були не такими щільними, рухалися трохи в інших напрямах, і здавалося, що насправді вони мають мало стосунку до зовнішніх хмар. Було ще щось. Ага, точно, Серцесвітні вогні. Нічне повітря поза примарною півкулею у їхньому світлі здавалося зеленкуватим, та всередині нічого такого не було.
Здавалося, він дивиться на шмат іншого світу — майже такого самого, просто нарослого на Диску. Погода під склепінням була дещо іншою, і Серцесвітних вогнів там видно не було.
І світ на Диску гидував тим наростом, і тиснув на нього, і виштовхував його назад у небуття. Згори Морт не бачив, як склепіння меншало, та його внутрішній слух вловлював сичання сарани, з яким мерехтлива стіна сунулася над землею й повертала все туди, де воно мусило бути. Дійсність самовідновлювалася.
Морт знав, навіть не замислюючись, хто був осердям склепіння. Навіть згори було очевидно, що в його центрі було місто Сто Лат.
Він спробував не думати, що станеться, коли склепіння стиснеться до об’єму кімнати, а тоді до об’єму людського тіла, а тоді до об’єму курячого яйця. Не вийшло.
Логіка підказала б Мортові, що такий розвиток подій був би для нього порятунком. За день чи два завдання виконається саме собою, книжки в бібліотеці знов писатимуть правду, світ знову набуде старої подоби, мов гумовий м’яч. Логіка підказала б йому, що коли втручатися в такі штуки знову, буде тільки гірше. Логіка донесла би до нього все це, коли б також не взяла вихідний.
Світло на Диску рухається доволі повільно через гальмівний вплив потужного магічного поля, і ділянка Узбіччя з островом Круль саме опинилася безпосередньо під крихітним сонцем. Тож там вечір тільки починався. А ще там було доволі тепло, адже Узбіччя дістає більше сонячних променів, і тому може похвалитися м’яким кліматом.
Хоча те, що можна було би — винятково задля лестощів — назвати береговою лінією Круля, помітно випиналося за Край, острів цей був цілком сприятливим для життя. Серед його мешканців, щоправда, траплялися незадоволені географічними особливостями, та найчастіше ними виявлялися ті, хто не дивився під ноги чи страждав на лунатизм, тож про мізерність їхньої кількості дбав природний добір. В усіх суспільствах трапляються ті, хто згодом із них випадає, та в Крулі таке випадання було незворотним.
Терпсік Мімз був не з випаданців. Він був рибалкою. Різниця є, адже рибальство вимагає більших витрат. Але Терпсік був щасливою людиною. Він споглядав, як лагідно гойдається пір’їнка на поплавці посеред лагідних вод річки Гакруль між порослих очеретами берегів, і в голові його було цілком собі порожньо. Мабуть, єдиним, що могло б зіпсувати йому настрій, було б упіймання рибини, адже перспектива упіймати рибу — єдине, що лякало його в рибальстві як такому. Риби слизькі, холодні й перелякано метушаться, і тому діють йому на нерви, а з нервами в Терпсіка було не дуже.
Терпсік Мімз був найщасливішим крульським рибалкою, доки ніхто не потрапляв йому на гачок: від його дому до річки Гакруль п’ять миль, а отже п’ять миль до пані Ґведіс Мімз, із якою він прожив шість місяців щасливого подружнього життя. Та це було двадцять із хвостиком років тому.
Терпсік не занервував, коли якийсь інший рибалка влаштувався неподалік від нього. Звісно, деякі рибалки до такого порушення етикету поставилися би вкрай несхвально, та за Терпсіковими уявленнями про процес будь-яка перепона на шляху до вилову тих клятих рибин — була цілком бажана. Одним оком він помітив, що той новоприбулий ловить на муху, — сам він давно від такої розваги відмовився, бо для цього треба було задовго сидіти вдома й готувати снасті.
Такої риболовлі на муху він ще не бачив. Були й мокрі мухи, й сушені мухи, та муха цього добродія врізалася в воду, завиваючи, мов пилка, й витягувала звідти рибу за хвіст.
Перелякано й водночас заворожено Терпсік спостерігав, як нечіткий силует за вербою висмикував і висмикував рибин із води. Вода в річці закипала: усе її рибонаселення в паніці тікало від страхопудала і його дзижчання, і навіть одна велика збожеволіла щука втрапила — цілком помилково — Терпсікові на гачок.
От він стояв на березі, і от уже він борсався у кипучій зеленій пітьмі — вибулькував повітря з грудей, спостерігав за життям, що проносилося перед ним, і, навіть захлинаючись, найбільше жахався думки про той відрізок, що почався з весілля й закінчився теперішнім днем. Йому спало на думку, що Ґведіс тепер буде вдовою, і від цього чомусь було радісно. Зазвичай Терпсік намагався вишукувати бодай щось хороше, тож потопав у твані з почуттям вдячності, адже життя його з цієї миті мало би поліпшитися…