А тоді хтось ухопив його за волосся й висмикнув на поверхню, де на нього чекав біль. Чорні й сині плями котилися перед його очі. Легені палали. Горло стискало агонією.
Руки — холодні, крижані, такі тверді, ніби рукавички, напхані гральними костями, тягнули його до берега й викинули там. Він намагався вибороти собі право потонути, та його силою вигнали назад у те, що заміняло йому життя.
Терпсік нечасто сердився, бо Ґведіс цього не терпіла. Але він почувався зрадженим. Ніхто не питав у нього, чи хоче він народжуватися, одружився він із Ґведіс, бо вона разом зі своїм батьком це облаштувала, і от єдине його власне справжнє досягнення грубо вирвано з його рук. Кілька секунд тому все було так просто. А тепер знову складно.
Звісно, вмирати він не дуже прагнув. Та й боги до самогубців ставилися цілком однозначно. Просто він не хотів, аби його рятували.
Терпсік витер почервонілі очі від твані й водоростей і спробував роздивитися розпливчастий силует над собою. Він кричав:
— Нащо було мене рятувати?!
Відповідь його неприємно схвилювала. Хлюпаючи додому, він міркував про почуте. Воно займало його й тоді, коли Ґведіс нескінченно розводилася про зіпсований тванню одяг. Воно метушилося в голові, коли він винувато шморгав, сидячи біля вогнища, бо хвороби були ще однією штукою, якої Ґведіс йому не спускала. Він лежав у ліжку й тремтів. Почуте тяжіло над ним і над його снами, мов велетенський айсберг. Трусячись у гарячці, Терпсік застогнав:
— Що ж він мав на увазі, коли казав «НА ПОТІМ»?
По всьому місту Сто Лат палали смолоскипи. Зібрано було цілу армію чоловіків, які відповідали за повсякчасне палання смолоскипів. Вулиці світилися. Яскраві вогні витісняли тіні з місць ночівлі, влежаних упродовж віків. Кожен найпотаємніший закапелок міста був освітлений, і тільки з темряви щурячих нір виблискували подеколи очі їхніх приголомшених господарів. Вогні змушували крадіїв і грабіжників не пхати носа на вулиці. Вони підсвічували нічний туман, і над містом височіло жовтосяйне віяло, в якому розчинялося далеке холодне світло Серцесвітних вогнів. Та передусім смолоскипи підсвічували обличчя принцеси Келі.
Воно було всюди. Його було наліплено на кожну вільну поверхню. Хропунець гарцював осяйними вулицями поміж незліченних принцес Келі на стінах, дверях і фронтонах. Із відвислою щелепою Морт витріщався на портрети своєї коханої — ті були всюди, де тримався клей.
Та найдивніше було те, що ніхто, здається, не звертав на ті портрети уваги. Хоча нічне життя в Сто Латі за яскравістю й бурхливістю не дорівнялося б до анкморпоркського, як сміттєвий кошик для паперу не дорівнявся би до міського сміттєзвалища, на вулицях було повно людей, і у вухах гуло від вигуків вуличних торговців крамом і солодощами, наперсткарів, авантюрно налаштованих панянок і паней, кишенькових злодіїв і тих, хто приїхав сюди чесно заробити, та не має грошей, щоби поїхати. Морт їхав крізь натовп і до його вух долітали уривки розмов на щонайменше десятку мов. Почуваючись дещо приреченим, він змирився з тим, що зрозумів кожне почуте слово.
Зрештою він спішився й повів коня по Стінній вулиці, шукаючи дім Гостроріза. Упізнав він його тільки через те, що під одним із плакатів на стіні щось ворушилося й притишено лаялося.
Морт обережно простягнув руку й відірвав шмат плаката.
— Дуве дякую! — сказало стукальце-химера. — Не повірите! Фиття прекрафне, і раптом рот повен клею.
— Де Гостроріз?
— Перебравфя в палаф, — підморгнула химера залізним оком і вишкірилася. — Якіфь люди вабрали його речі. Потім інші фаліпили вфе портретами його подрувки. Гади.
Морт почервонів.
— Подруги?
Оскільки химера ця походила від демонів, то на Мортів тон зреагувала злостивим хихотінням. Звучало воно так, ніби хтось пиляє нігті.
— Ввішно. І вони пофпіфали, коли хочете внати.
Морт уже вскочив у сідло.
— Агов, агов, — кричала химера йому в спину. — Мовеф мене ровклеїти, хлопче?
Морт потягнув за віжки так різко, що Хропунець зіпнувся й немов танцюючи позадкував на задніх ногах. Повернувшись до дверей, юнак вхопився за кільце у химериному роті. Та подивилася йому в вічі й ураз зробилася не нахабною химерою, а всерйоз переляканою. Мортові очі мінилися, мов розпечений метал у горнилі, сам він палав від люті, слова виривалися назовні, мов полум’я із печі. Химера гадки не мала, що він може їй заподіяти, та підозрювала, що гадки такої мати й не хоче.