— Як ти мене назвала? — просичав Морт.
Химера швидко зорієнтувалася:
— Фер?
— Про що ти мене просила?
— Ровклеїти мене.
— Не маю такого бажання.
— Гаравд, добре. Перевиву. Переб’юфя.
Вона спостерігала, як Морт поскакав вулицею й полегшено зітхала, нервово постукуючи кільцем.
— Зі-і-і-ісли-и-изну-у-ула-а-а, — проскрипіла одна із завіс.
— Мовчи!
Морт проминув нічну варту, яка тепер переважно била в дзвони й вигукувала ім’я принцеси — але робила це трохи невпевнено, немов забудькувато. Морт не звернув на вартових уваги, адже саме спілкувався з голосами в своїй голові. Звучало це приблизно так:
«Вона тебе тільки раз бачила, дурню. Чого б їй на тебе западати?»
«Так, але я їй життя врятував».
«І тепер те життя належить їй. Не тобі. Крім того, він чарівник».
«То й що? Чарівникам не дозволено… гуляти з дівчатами, в них церебрат».
«Церебрат?»
«Їм не можна цейво…»
«Тобто жодного цейво? Все життя?» — перепитав внутрішній голос. Звучав він так, ніби глумливо вишкіряється.
«Вважається, що це шкодить магії», — не менш глумливо пояснив Морт подумки.
«Дивно, що в них отам магія».
Морт від себе такого не чекав.
«Ти хто такий?»
«Це я, Морте. Твій внутрішній ти».
«Ну, був би вдячний, коли б ти з моєї голови пішов, там і зі мною тіснувато».
«Погоджуюся, — сказав голос, — та я тільки допомогти хотів. Але пам’ятай, що коли раптом знадобишся собі, ти завжди поруч».
Голос зник.
«Мабуть, це таки був я, — сказав собі подумки Морт. — Тільки я себе зву Мортом».
Подив від усвідомлення цього факту відволік його настільки, що під час внутрішнього монологу Морт не замислюючись проїхав крізь ворота палацу. Звісно, крізь ті ворота щодня їздить багато хто, та перед більшістю з них ворота доводиться відчиняти.
Вартові з того боку перелякано завмерли, бо думали, що бачать привида. Вони перелякалися би значно сильніше, коли б знали, що привиди — якраз така штука, якої вони не бачили ніколи.
Вартовий біля дверей великої зали також бачив, що сталося біля воріт, та в нього був час зібрати мізки докупи — чи те, що по службі від них лишилося — і навести спис на Хропунця, коли той риськував подвір’ям.
— Ані руш! Ані руш. Що й куди?
Морт тільки тоді звернув на вартового увагу.
— Що? — запитав він задумано.
Вартовий облизав сухі губи й позадкував. Морт спішився й пішов до вартового.
— Тобто, що куди! — знову спробував вартовий одночасно по-собачому принижено й по-дурному рішуче (саме ці якості сприятимуть його достроковому підвищенню).
Морт перехопив спис і посунув його так, щоби не перекривав в’їзд. Тієї ж миті полум’я смолоскипа освітило його лице.
— Морт, — тихо сказав він.
Для будь-якого іншого солдата цього було б досить, та цей уже подумки був офіцером.
— Т-т-то ви друг чи ворог? — не здавався він, намагаючись не дивитися в Мортові очі.
— А ви як хочете? — вишкірився Морт. Звісно, цей вишкір не дорівнявся би до вишкіру його господаря, та на вигляд він був досить ефектним, і ні краплі гумору в ньому не було.
Вартовий полегшено видихнув і відступив.
— Прошу, друже, — сказав він.
Морт крокував залою до сходів, що вели в королівські покої. Зала помітно змінилася з того часу, коли він був тут востаннє. Всюди були портрети принцеси Келі. Вони висіли навіть там, де раніше висіли побиті міллю й закопчені старовинні стяги й хоругви — в темряві під височенною стелею. Перебуваючи в палаці, неможливо було й трьох кроків ступити, щоби не побачити її портрета. Мортів розум почасти дивувався тим портретам, почасти — був заклопотаний мерехтливим склепінням, що стискалося навколо міста, та здебільшого він варився у вогняному бульйоні з люті, розгублення й ревнощів. Ізабелл мала рацію, думав він, це таки закоханість.
— Хлопець, який ходить крізь стіни!
Морт підвів голову. На вершечку сходів стояв Гостроріз.
«Чарівник також помітно змінився», — глумливо завважив він подумки. Помітно, але не дуже. Незважаючи на розцяцьковану брязкальцями чорно-білу мантію, на гостроверхий капелюх щонайменше ярд заввишки, прикрашений містичними символами щедріше, ніж найдетальніша стоматологічна схема, на червоні оксамитові туфлі зі срібними пряжками й носаками-равликами, комір так само був у плямах, а сам чарівник щось жував, спостерігаючи за Мортом, який саме піднімався сходами.