— Я…
— Вона мені дуже дивну історію розповіла, — сказав Гостроріз.
— Мабуть, таки дивну. Якщо це та, в яку важко повірити, то історія та правдива.
— То це були ви, так? Помічник Смерті?
— Так. Хоча зараз я не на роботі.
— Приємно чути.
Гостроріз зачинив за ними двері й пошукав у темряві свічку. Щось гучно луснуло, спалахнуло синє полум’я, і Гостроріз застогнав.
— Даруйте, — сказав він, не виймаючи обпечених пальців із рота. — Вогняне закляття. Щось ніяк не опаную.
— То ви чекали на те склепіння, правда? — нервово запитав Морт. — Що буде, коли воно стиснеться?
Чарівник втомлено всівся на залишки бутерброда з беконом.
— Не цілком певен, цікаво буде спостерігати. Та не зсередини, боюся. Але здається мені, що коли це станеться, від минулого тижня не лишиться й сліду.
— То вона раптом помре?
— Ви не зрозуміли. Вона буде мертва вже тиждень. Усе це, — він невиразно повів руками в повітрі, — немов би й не ставалося. Убивця виконав замовлення. Ви зробили свою роботу. Історія самозцілиться. Все буде гаразд. Принаймні, в Історії. Та все інше, насправді, й не важить.
Морт дивився у вузьке вікно. Він бачив, як за стінами палацу на освітлених смолоскипами вулицях всміхалося до неба обличчя принцеси Келі.
— Поясніть про портрети, — сказав він. — Це якісь чарівничі прийомчики?
— Не певен, що вони працюють. Розумієте, люди почали засмучуватися, та не розуміли, чому. Від цього ситуація тільки погіршувалася. Їхній розум був не в тій самій дійсності, що й тіла. Це дуже неприємно. Вони не могли звикнути до думки, що вона досі жива. Мені здалося, що портрети — гарна ідея, але ви ж знаєте, як воно в людей: коли розум каже, що чогось не існує, вони його й не бачать.
— Це я й без вас знаю, — гірко промовив Морт.
— Я наказував міським глашатаям виголошувати її ім’я в денний час. Мені здавалося, що коли люди повірять у її існування, тоді ця нова дійсність стане справжньою дійсністю.
— Що? — Морт відвернувся від вікна. — Що ви маєте на увазі?
— Ну, бачите, я міркував так: якщо досить людей повірить у неї, вони змінять дійсність. Так із богами. Коли люди не вірять у бога, він помирає. А коли в нього вірить багато людей, він могутнішає.
— Я про це не знав. Думав, боги собі та й боги.
— Вони таких розмов про себе не люблять, — пояснив Гостроріз, перебираючи книжки й пергаменти на столі.
— Може, з богами це вдається, бо вони особливі, — сказав Морт. — Люди більш… намацальні. З людьми таке не пройде.
— Ні, це не так. Уявімо, що ви пішли гуляти палацом. Хтось з вартових вирішив би, що ви злодій і підстрелив би вас. В його дійсності ви злодій, і хоч насправді це не так, ви все одно загинете від стріли. Віра могутня штука. Ми, чарівники, про таке багато знаємо. Гляньте сюди.
Гостроріз витягнув з-під мотлоху книгу й розгорнув на сторінці, закладеній шматком бекону. Морт нахилився через його плече й напружено нахмурився на кучеряві магічні письмена. Рядки опливали, літери пересувалися сторінками, викручувалися й мінилися, аби лишень їх не зумів прочитати простий смертний. В цілому дивитися на них було неприємно.
— Що це?
— Це Книга магії магістра Альберто Маліча. Щось типу теорії магії. Не варто аж так вдивлятися в слова, вони цього не люблять. Гляньте, отут написано…
Його вуста беззвучно рухалися. Краплини поту виступили на чолі, зібралися докупи й вирішили всі разом глянути, як там його ніс. Очі засльозилися.
Іноді люди залюбки проводять вечір у товаристві цікавої книжки. Однак немає в світі тих, хто без крайньої потреби сідав би за чародійські книги, адже слова в них живуть власним життям і мають доволі мстиву вдачу. Читання таких книжок — повсякчасна розумова боротьба. Немало юних чародіїв переоцінювало свої сили в бою з надто сильним гримуаром.
Потім, звісно, хтось прибігав на крик і бачив тільки гостроносі туфлі, пару цівок диму з них і книгу, яка — хоча, може, так лише здається — зробилася трохи товщою. А з тими, хто гуляє між полиць чародійської бібліотеки, може статися таке, що обійми мацакуватих чудовиськ із Підземельних Вимірів на обличчі здадуться лагідним масажем.
На щастя, Гостроріз мав очищене перевидання — найнебезпечніші сторінки його були склеєні докупи. (Хоча іноді поночі він чув, як замкнені в книзі слова човгають паперовими підлогами своєї в’язниці, мов павуки в сірникових коробочках. Коротше кажучи, варто раз посидіти поряд із кимось, хто слухає у навушниках музику, і буде зрозуміло, про які звуки йдеться).