— Ось тут, — сказав Гостроріз. — Пише, що навіть боги…
— Я вже його бачив!
— Що?
Морт вказав на книгу.
— Його.
Гостроріз нервово подивився на Морта й перевів погляд на сторінку ліворуч. На ній був портрет підстаркуватого чарівника з книгою й свічкою у руках і виразом убивчої гідності на обличчі.
— До магії це стосунку не має, — пояснив він дещо роздратовано. — Це портрет автора.
— А що під ним пишуть?
— Е-е… Пишуть: «Коли припала Вам до душі ця Книга, є й інші, що будуть Вам до смаку…»
— Ні, одразу під зображенням! Що там?
— А, та все просто. Це стариган Маліч. Усім чарівникам відоме його обличчя. Він Академію нашу заснував. — Гостроріз неприємного хихикнув. — В головній залі є його статуя, і якось, коли був тиждень талантів, я заліз на неї й причепив…
Морт тупо дивився на портрет.
— Скажіть, а в тієї статуї з носа текло?
— Не певен, — відповів Гостроріз. — Вона мармурова. Та я не розумію, чого ви так за той портрет вчепилися. Багато хто знає, яким Маліч був із себе. Він відомий.
— Але він давно жив, правда?
— Тисячі дві років тому, певно. Слухайте, нащо…
— Зуб даю, він не вмер, — сказав Морт. — Зуб даю, він просто зник. Так було?
Гострорізові на мить заціпило.
— Так дивно від вас це чути, — повільно промовив він зрештою. — Була така легенда. Подейкують, він втнув дещо. Викинув себе у Підземельні Виміри, коли намагався провести обряд Ашк-Енте в зворотному порядку. Знайшли тільки капелюх. Така трагедія, насправді. Усе місто ридало над тим капелюхом. І капелюх той, якщо чесно, такої уваги не заслужив, ще й весь у горілих плямах був.
— Альберто Маліч, — сказав Морт собі під ніс. — Це ж треба.
Він побарабанив пальцями по столу. Звук вийшов несподівано глухий.
— Даруйте, — сказав Гостроріз, — бутерброди з патокою щось мені теж не вдаються.
— Той горизонт, за моїм спостереженням, рухається десь зі швидкістю повільної людської ходи, — сказав Морт, неуважно облизуючи пальці. — Не можна його спинити магією?
Гостроріз похитав головою й радісно відповів:
— Точно не моєю! Мене та штука на фарш перетре.
— А що з вами станеться, коли він надійде?
— Мабуть, опинюся знову на Стінній вулиці. В сенсі, ніби звідти й не перебирався. Буде так, ніби всього цього не ставалося. Шкода. Готують тут дуже непогано, та ще й перуть за мною безкоштовно. А далеко той горизонт, скажіть ще раз?
— Та миль зо двадцять звідси.
Гостроріз завів очі під лоба й заворушив губами. А тоді сказав:
— Значить, воно прийде завтра близько півночі. Точно на коронацію.
— Чию?
— Її.
— Хіба вона не королева?
— Фактично так, але офіційно буде королевою, коли коронують. — Гостроріз радісно вишкірився, і в свічковому світлі його обличчя здалося маскою з тіней. — Якщо раптом ви не знаєте, що про все це думати, то просто уявіть собі різницю між припинити жити і почати бути мертвим.
Ще двадцять хвилин тому Морт був настільки втомленим, що не міг думати. Але тієї миті він відчув, як кров закипає в жилах. Це був той вид бадьорості, який раптом надходить пізно вночі, й зазвичай заздалегідь відомо, що завтра вдень доведеться за нього заплатити подвійну ціну. Морт почувався так, що просто мусив щось робити, бо інакше незайняті м’язи переламали б йому всі кістки, стільки раптом у них забуяло життя.
— Я маю з нею побачитися, — сказав він. — Якщо ви нічим зарадити не можете, тоді, мабуть, я чимось допоможу.
— Там вартові під дверима. Кажу це просто так. Звісно, я розумію, що вони вам не стануть на заваді.
В Анк-Морпорку була північ, та велике здвоєне місто знало тільки одну відмінність між днем і ніччю: вночі темніше. На базарах було людно, біля дверей борделів були натовпи охочих, усі, хто не дотягнув до верхівки харчового ланцюга в заплутаній і давній як світ бандитській екосистемі міста, тихо повзли за течією дном крижаної річки зі свинцевими грузилами на ногах, торговці найрізноманітнішими незаконними і протиприродними задоволеннями вели свої темні справи, грабіжники грабували, ножі виблискували зоряним світлом у темних провулках, астрологи починали робочий день, а в Затінках нічний вартовий остаточно збожеволів і, калатаючи в дзвін, кричав «Дванадцята, і все, а-а-а-а-а-а-а-а!»
Однак Торгова палата Анк-Морпорка навряд чи погодилася би з твердженням, що від болота це місто відрізняється лише кількістю ніг у крокодилів, та й дійсно: були в Анк-Морпорку особливі місцини на пагорбах, де ймовірність вітерця була відмінною від неймовірності, ночі були тихі й повітря солодко пахло невідомими квітами.