Келі різко сіла на ліжку.
— Ані кроку, — промовила вона. — Вартові!
— Ми не змогли його спинити, — сказав перший вартовий, присоромлено визираючи з-за одвірка.
— Він просто пройшов… — сказав другий вартовий з-за іншого одвірка.
— А ще чарівник сказав, що все гаразд і що треба його вислухати, бо…
— Гаразд, гаразд. Але так і загинути можна, — відповіла принцеса нетерпляче й поклала арбалет назад на приліжковий столик, необережно забувши про запобіжник.
Щось клацнуло, тятива бренькнула об метал, в повітрі коротко свиснуло і хтось застогнав. Це був Гостроріз. Морт кинувся до нього.
— З вами все гаразд? Ви поранені?
— Ні, — слабким голосом сказав чарівник. — Не поранений. А ви як?
— Трохи втомився, а що?
— А, нічого, нічого. Не тягне ніде? Не підтікає?
— Ні. Чому ви питаєте?
— Та так, неважливо. — Гостроріз розвернувся й уважно оглянув стіну за Мортовою спиною.
— Хіба мертві не заслужили спокою? — в’їдливо запитала Келі. — Я сподівалася, що коли вже мертва, то можна буде виспатись нарешті.
Обличчя в неї було таке, ніби вона незадовго до того плакала. Морт здивовано усвідомив, що вона про це знає і тому лютує ще більше.
— Це якось несправедливо, — сказав він. — Я прийшов допомогти. Правда, Гострорізе?
— А? — Гостроріз саме знайшов арбалетну стрілу, що врізалася в тиньк, і вкрай підозріливо її роздивлявся. — А, так, так. Для цього він прийшов. Але не поможе. Перепрошую, а є в когось нитка?
— Допомогти? — гаркнула Келі. — Допомогти?! Та коли б не ви…
— Ви були б мертва все одно, — сказав Морт. Принцеса дивилася на нього з роззявленим ротом.
— Але я би про це не знала! А знати найгірше.
— Гадаю, вам обом краще піти, — сказав Гостроріз вартовим, які намагалися не привертати уваги. — Але спис лишіть. Дякую.
— Слухайте, — сказав Морт, — у мене надворі кінь. Дивовижний. Я вас куди завгодно можу забрати звідси. Не треба чекати тут.
— Ви про монархію небагато знаєте, правда? — сказала Келі.
— Е-ем. Ні.
— Вона до того, що ліпше бути мертвою королевою у власному замку, ніж простолюдинкою десь інде, — пояснив Гостроріз. Він загнав спис у стіну поряд зі стрілою й намагався відслідкувати, куди той вкаже. — Все одно це не допомогло б. Склепіння не над містом, воно над нею.
— Над ким? — сказала Келі таким крижаним тоном, що від нього молоко місяць не скисало б.
— Над Її Високістю, — автоматично виправився Гостроріз, примружившись уздовж держала. Він витягнув стрілу з тиньку й спробував вістря пальцем.
— От і не забувайся!
— Але якщо ви лишитеся тут, то помрете! — скрикнув Морт.
— Тоді доведеться всьому Дискові показати, як помирають королеви, — відрізала Келі так гордо, наскільки це тільки можливо, коли ви вбрані у рожеву в’язану піжаму.
Морт сів на край ліжка й опустив голову на руки.
— Я знаю, як помирають королеви, — пробурмотів він. — Точно так само, як і звичайні люди. І декому не хотілося б, щоби це сталося.
— Перепрошую, — втрутився Гостроріз, — я хотів би оглянути той арбалет. — Не звертайте уваги.
— Я піду назустріч долі, гордо дивлячись вперед, — сказала Келі, та в її голосі тремтіла невпевненість.
— Ні, не підете. Даруйте, та я знаю, про що кажу. Повірте на слово. Нічого гордого в тому немає. Просто помрете.
— Так, але важливо, як це станеться. Я помру благородною смертю, як цариця Езерель.
Морт нахмурив лоба. Історія була для нього неораним полем.
— Хто це?
— Вона правила Хапонією, у неї було багато коханців, і вона сіла на змію, — сказав Гостроріз, який саме натягував арбалет.
— Вона зробила це навмисне! Через нещасне кохання!
— Я пам’ятаю тільки, що вона приймала ванни з ослиним молоком. Дивовижна штука історія, — промовив Гостроріз глибокодумно. — Стаєте царицею, тридцять років володарюєте, закони ухвалюєте, оголошуєте війни, а пам’ятають про вас, що від вас відгонило маслянкою і що змія вкусила вас у…
— Вона моя далека родичка, — рикнула Келі, — тож не терпітиму про неї жодного кривого слова.
— Можете обоє замовкнути й послухати мене? — крикнув Морт.
Запала тиша.
Гостроріз старанно прицілився й вистрелив Мортові в спину.
Ніч полишила останніх своїх жертв і рушила далі. Затихли вже навіть найрозпусніші вечірки, і гості розповзалися по ліжках — своїх чи чужих. На зміну їм — людям денним, заблукалим у часі подорожнім, — на вулиці виходили справжні хазяї ночі, чий хліб — темні й серйозні справи.