Справи ті мало відрізнялися від притаманних анк-морпоркцям денних справ, просто ножі вислизали з-за поясів охочіше, а усмішки траплялися значно рідше.
У Затінках було тихо, чулися хіба злодійський посвист й оксамитовий шелест кроків тих, хто пересувався містом мовчки, обережно й діловито.
У Шинковому провулку набирали обертів ігри Кульгавого Бо. Кілька десятків постатей всілися навколішки чи навпочіпки навколо витоптаної ділянки, де восьмигранні кості викидали коники, навчаючи присутніх оманливої правди про світ статистики та ймовірності.
— Три!
— Туфалові очі, таки так!
— Попався ти, Грудко, цей дядько вміє кості кидати!
— НЕ ПЕРШИЙ ДЕНЬ ЦЕ РОБЛЮ.
Грудка М’гак був опецькуватим плосколицим чоловічком, представником племені з Серединних земель, відомого винятковою здібністю до гри в кості — особливо коли вони збиралися по двоє й мали намір обдерти як липку когось третього. Він взяв кості й оглянув їх, подумки проклинаючи Бо, який теж славився талантом до підміни костей, та зараз той талант його, очевидно, підвів. Тоді Грудка побажав передчасної смерті таємничому незнайомцю, який сидів навпроти нього. Тоді кинув кості в багно.
— Ще би раки засвистіли!
Бо забрав кості й віддав їх незнайомцеві. Коли той повертав голову до Грудки, одне око слабенько блиснуло. Грудка був вражений: заледве помітив змазаний слід перекинутих костей між оманливо кривих пальців Бо, а він же пильно стежив.
Боляче було слухати й дивитися, як кості торохкотять у долонях незнайомця, а тоді описують дугу в повітрі, падають і підморгують зорям двадцятьма чотирма цятками.
Досвідченіші мешканці Затінків про всяк випадок відсунулися від незнайомця, адже таке везіння могло швидко принести за собою страшне невезіння, особливо коли грати в кості із Кульгавим Бо.
Бо стиснув кості в долоні так, ніби на гашетку натиснув.
— Усі вісімки, — сказав він. — Аж моторошно, як вам щастить, добродію.
Решту глядачів мов корова язиком злизала. Лишилося тільки двоє непривітних чоловіків. Якби Бо вів бухгалтерію, в статті виробничих видатків ці двоє проходили б по графах «основні засоби виробництва» й «виробниче устаткування».
— Може, це не везіння, — додав він. — Може, це чари?
— Я ВЕЛИКИЙ ПРОТИВНИК ТАКИХ МЕТОДІВ.
— Заходив до нас якось чародійчик, розбагатіти хотів, — вів далі Бо. — Не пригадаю, що з ним далі було. Га, хлопці?
— Поговорили з ним про те й се.
— І лишили в Свинячому проїзді.
— І в Медовому провулку.
— І ще в кількох місцях, уже не пригадаю.
Незнайомець підвівся. Чоловіки оточили його.
— НА ЦЕ НЕМАЄ ЖОДНОЇ ПРИЧИНИ. Я ТІЛЬКИ ХОТІВ ЗРОЗУМІТИ. ЯКЕ ЗАДОВОЛЕННЯ ЛЮДИ ОТРИМУЮТЬ ВІД НЕСКІНЧЕННОГО ВИПРОБОВУВАННЯ ЗАКОНІВ ІМОВІРНОСТІ.
— Ймовірність тут ні до чого. Нумо, познайомимося з ним ближче, хлопці.
Те, як події розвивалися далі, лишилося в пам’яті хіба що бродячого кота — одного з тисяч міських котів, — який саме перебігав провулок дорогою на побачення. Він спинився й зацікавлено спостерігав.
«Хлопці» завмерли, вихопивши ножі. Навколо них мерехтів ореол ядучо-фіолетового світла. Незнайомець відкинув із обличчя капюшон, підняв із землі кості й втелющив їх у завмерлу долоню Бо. Той розтуляв і стуляв рот, очі його марно намагалися не бачити того, що було перед ними. І вишкірялося.
— КИДАЙ.
Бо спромігся опустити погляд на свою долоню.
— На що граємо? — прошепотів він.
— ЯКЩО ВИГРАЄШ, ТО ВІДМОВИШСЯ ВІД ЦИХ ДУРНИХ СПРОБ НАВ’ЯЗАТИ ВИПАДКУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЛЮДСЬКІ ДІЯННЯ.
— Ага. Так. А… А якщо програю?
— ШКОДУВАТИМЕШ, ЩО НЕ ВИГРАВ.
Бо спробував ковтнути, та в роті було сухо.
— Знаю, я багатьох убив…
— ДВАДЦЯТЬОХ ТРЬОХ, ЯКЩО ТОЧНО.
— І пізно казати, що шкодую про це?
— ТАКІ РЕЧІ МЕНЕ НЕ ОБХОДЯТЬ. ТЕПЕР КИДАЙ КОСТІ.
Бо заплющив очі і кинув кості. Він надто нервував, щоби спробувати фірмовий кручений кидок. Не розплющував очей.
— ВСІ ВІСІМКИ. ТО ЯК, НЕ ТАК УЖЕ Й ТЯЖКО, ПРАВДА?
Бо зомлів.
Смерть знизав плечима й пішов геть. Спинився на хвильку почухати за вухом бродячого кота, який саме пробігав повз. Наспівував щось сам собі. Смерть не знав, що це на нього найшло, та цей стан йому подобався.