— Ви ж не могли бути певні, що спрацює!
Гостроріз розвів руки, немов закликаючи до примирення.
— Не міг. Та я подумав: хіба мені є що втрачати? — і відступив.
— Вам втрачати? — закричав на нього Морт.
Він рішуче вирвав стрілу з опори балдахіна над принцесиним ліжком.
— І не кажіть, що оце пройшло крізь мене, — гаркнув він.
— Я навмисне стежив, — сказав Гостроріз.
— І я бачила, — підтвердила Келі. — Це було так страшно! Стріла вийшла там, де ваше серце.
— А ще я бачив, як ви крізь кам’яну колону пройшли, — додав Гостроріз.
— А я бачила, як ви на коні крізь вікно влетіли.
— Так, але я тоді був на роботі, — вагомо завважив Морт й махнув рукою. — Тоді все не як завжди, а інакше. І… — він затнувся. — Ви так на мене дивитеся… Ті на мене теж так дивилися, у шинку сьогодні ввечері. Що зі мною не так?
— Не так те, як ви щойно махнули рукою крізь оцей стовп, — ледь чутно сказала Келі.
Морт тупо подивився на свою долоню, а тоді постукав кулаком по дереву.
— Бачите? Тверді. І рука, і дерево.
— Ви казали, на вас у шинку якось не так дивилися, — нагадав Гостроріз. — Що ви там робили? Ходили крізь стіни?
— Ні! Ну тобто ні, не ходив, тільки випив того… помирану, здається…
— Помияну?
— Так. Смакує ніби гнилими яблуками. Так дивилися на мене, ніби це отрута якась.
— А ви скільки випили?
— Десь кухоль. Я не дуже пам’ятаю…
— А ви знали, що помиян — найміцніший спиртний напій від Сто Лата до Вівцескель? — допитувався чарівник.
— Ні. Мені ніхто цього не сказав. Але який стосунок…
— Не зна-а-ли, — повільно повторив Гостроріз. — Ви не знали. Це, мабуть, нам про щось говорить?
— Який стосунок це має до порятунку принцеси?
— Мабуть, жодного. Та я би заглянув у свої книги все одно.
— Тоді це все неважливо, — твердо сказав Морт.
Він розвернувся до Келі. У виразі її обличчя можна було роздивитися натяк на захоплення.
— Гадаю, я можу допомогти, — сказав Морт. — Гадаю, я міг би скористатися дуже потужною магією. Магія не дасть тому склепінню зчахнутися, правда ж, Гострорізе?
— Моя з таким не впорається. Це має бути щось дуже серйозне, та й тоді я би певен не був. Дійсність міцніша за…
— Мені час іти, — сказав Морт. — Прощавайте, до завтра!
— Уже завтра, — завважила Келі.
Морт дещо знітився.
— До вечора тоді, — сказав він трохи нервово, а потім додав. — Я відбуваю!
— Відбуваєте — що?
— Це він по-геройському, — лагідно пояснив Гостроріз. — Не може стриматись.
Морт насупився на нього, сміливо усміхнувся до Келі й вийшов із покоїв.
— Міг би й двері відчинити, — сказала Келі, коли Морт зник.
— Гадаю, він просто засоромився трохи, — сказав Гостроріз. Всі ми це проходили.
— Що саме? Ходіння крізь речі?
— Можна й так сказати. Радше, наштовхування на них.
— Мені треба поспати, — сказала Келі. — Навіть мертвим треба іноді спочивати. Гострорізе, дай спокій арбалету, будь ласкавий. Упевнена, для чарівника неприпустимо перебувати самому в дамському будуарі.
— А? Та хіба я тут сам? Ви ж тут.
— У тому-то й річ, хіба ні?
— Ой, так, пробачте. Я… Зранку побачимося.
— Добраніч, Гострорізе. Зачини за собою двері з того боку.
Сонце виповзло з-за обрію, а тоді вирішило не соромитися й зійти.
Та знадобиться час, щоби повільне світло прокотилося сонним Диском, гуртуючи поперед себе ніч, тож чорні тіні досі вкривали місто.
Тіні взяли в облогу «Латаний барабан» на Філігранній вулиці — найвідомішу в місті таверну. Славилася вона передусім не пивом, яке було прозорим, мов суп у сиротинці, й смакувало, мов мурашина кислота, а клієнтурою. Подейкують, що коли довго сидіти в «Барабані», то чи не кожний відомий на Диску герой встигне вкрасти вашого коня.
Всередині досі було гамірно від балачок і задушливо від диму, хоча господар уже заходився робити все те, що роблять господарі, коли час зачинятися, а саме гасив світло тут і там, заводив годинник, накривав крани ганчірками і — про всяк випадок — перевіряв, чи на місці булава з гвіздками. Не було помітно, щоб відвідувачі звертали на все це хоч якусь увагу. Для більшості завсідників «Барабана» навіть булава з гвіздками правила щонайбільше за натяк.
Однак вони були достатньо спостережливими, аби почати перейматися через високого пана в темному плащі, який стовбичив біля шинквасу й потроху винищував весь асортимент закладу.