— ТО ПРО ЩО Я. ЧОГО МЕНІ ЧЕКАТИ? НА ЩО СПОДІВАТИСЯ? ЯКИЙ В ЦЬОМУ ВСЬОМУ СЕНС? НАЩО ВСЕ ЦЕ?
— Не скажу, бо не знаю, друже. Та вам, певно, полегшає, коли добре проспитеся.
— ПРОСПЛЮСЬ? ПРОСПЛЮСЬ? ТА Я НІКОЛИ НЕ СПЛЮ. Я… ЯК ЦЕ КАЖУТЬ, ХОДЯЧА ПРИТЧА ВО ЯЗИЦЕХ.
— Спати всім треба. Навіть мені, — натякнув господар.
— УСІ ВОНИ НЕНАВИДЯТЬ МЕНЕ, КОЛИ ХОЧЕТЕ ЗНАТИ.
— Так, ви вже казали. Та уже чверть по другій.
Незнайомець хитко розвернувся й оглянув приміщення.
— НЕМА НІКОГО, ТІЛЬКИ Я І ВИ.
Господар підняв заслінку й вийшов з-за шинкваса, аби допомогти незнайомцю злізти зі стільця.
— В МЕНЕ ЖОДНОГО ДРУГА НЕМА. НАВІТЬ КОТИ З МЕНЕ КПЛЯТЬ.
З-під плаща вислизнула рука й ухопила із шинкваса пляшку мухоморного лікеру, перш ніж господар устиг підвести власника руки до дверей. Господаря непокоїло питання: як такий худий чолов’яга може бути настільки важким.
— Я Ж КАЗАВ, ЩО МОЖУ НЕ БУТИ П’ЯНИМ. ЧОМУ ЛЮДЯМ ПОДОБАТЬСЯ БУТИ П’ЯНИМИ? ЦЕ ТАКА РОЗВАГА?
— Це допомагає їм забути про життя, старий друже. Ану, сюди обіпріться, доки я двері відчиню.
— ЗАБУТИ ПРО ЖИТТЯ. ХА. ХА.
— Ви приходьте, коли схочете, гаразд?
— ВИ СПРАВДІ ХОТІЛИ БИ ПОБАЧИТИСЯ ЗІ МНОЮ ЩЕ?
Господар озирнувся на шинквас, де лежала купка золотих монет. Дивний клієнт, але платить щедро. Ще й поводиться тихо, такий навряд комусь зашкодить.
— О, так, — відповів він, вивівши гостя на вулицю й забравши пляшку одним вправним рухом. — Ви завжди бажаний гість.
— ЦЕ НАЙПРИЄМНІШЕ З УСЬОГО…
Двері грюкнули, й решти речення господар не почув.
Ізабелл сіла на ліжку.
У двері знов постукали, обережно й тривожно. Вона натягнула ковдру до підборіддя.
— Хто там? — прошепотіла вона.
— Це я, Морт, — просичало крізь двері. — Будь ласка, дозволь зайти!
— Зажди!
Ізабелл заходилася панічно шукати сірники на приліжковому столику, скинула пляшечку туалетної води й коробку цукерок, в якій лишилися переважно обгортки. Запаливши свічку, вона посунула її так, щоби освітлення справляло враження якнайдужче, й поправила сорочку, щоби менше прикривала, а тоді сказала:
— Не замкнено.
Морт, пропахлий кіньми, морозом і помияном, ввалився в кімнату.
— Маю надію, — лукаво промовила Ізабелл, — що ти сюди вломився не для того, щоби скористатися своїми привілеями у цій господі.
Морт озирнувся. Ізабелл виявилася палкою шанувальницею рюшиків. Здавалося, що навіть туалетний столик вбраний у нижню спідницю. В цілому кімната була радше вбілизненою, ніж умебльованою.
— Слухай, у мене на ці ігри часу немає. Бери свічку й ходімо в бібліотеку. І небесами тебе заклинаю, вдягни щось пристойне, ти ж із сорочки випадаєш.
Ізабелл опустила очі, а тоді різко задерла носа.
— Що ж!
Морт визирнув з-за дверей і додав, перш ніж зникнути:
— Це питання життя й смерті.
Ізабелл дивилася, як двері скрипнули й зачинилися за ним. На дверях із внутрішнього боку висіла синя домашня сукня з китицями, яку Смерть вигадав для неї в подарунок до минулої Ночі Гуляння Кабанів і яку вона не наважувалася викинути геть, незважаючи на замалий розмір і кролика на кишеньці.
Зрештою вона звісила ноги з ліжка, вдягнула принизливу сукню й полопотіла в коридор. Там на неї чекав Морт.
— Батько нас не почує?
— Він ще не повернувся. Ходімо.
— Звідки ти знаєш?
— Тут усе по-іншому, коли він вдома. Різниця… різниця така приблизно, як між кожухом, в який хтось вбраний, і кожухом, який висить на вішаку. Ти не помічала?
— Що таке важливе ти надумав?
Морт відчинив двері бібліотеки. Їх обдало гарячим сухим повітрям, завіси непривітно скрипнули.
— Надумав порятувати життя однієї людини. Принцеси, точніше.
Ізабелл ураз зацікавилася.
— Справжньої принцеси? Такої, яка горошинку відчує крізь десяток перин?
— Горошинку? — Морт відчув, як однією турботою зробилося менше. — А, так. Я був певен, що Альберт щось наплутав.
— Ти в неї закоханий?
Морт завмер серед полиць, немов скам’янілий. Було чути тихеньке скрекотіння самописних сторінок під палітурками.
— Важко сказати. А скидається на те?
— Ти трохи нервовий. А що вона до тебе відчуває?
— Не знаю.
— Ага, — сказала Ізабелл так, наче була в цій сфері фахівцем. — Кохання без взаємності — найгірше. Хоча, мабуть, іти й пити отруту, щоби вкоротити собі через це віку, не варто, — мудро завважила вона. — То нащо ми сюди прийшли? Хочеш знайти її книгу, щоби взнати, чи вийде вона за тебе?