— Я читав, і вона мертва, — відрізав Морт. — Але тільки в книзі. Насправді вона не мертва.
— Добре, бо інакше це була б якась некромантія. То що ми шукаємо?
— Біографію Альберта.
— Нащо? Не певна, що вона в нього є.
— В усіх є.
— Ну, він не любить, коли про особисте розпитують. Я раз шукала його книгу, та не знайшла. Але Альберт сам по собі не такий уже й цікавий. Нащо він тобі? — Ізабелл запалила двійко свічок від своєї, й по полицях затанцювали тіні.
— Мені потрібен могутній чародій, і я вважаю, що Альберт таким є.
— Альберт? Серйозно?
— Так. Тільки шукати треба Альберто Маліча. Гадаю, йому тисячі дві років, не менше.
— Альбертові?
— Так, Альбертові.
— Але він чарівничого капелюха ніколи не вдягає, — сказала Ізабелл підозріливо.
— Загубив. Крім того, капелюх необов’язковий. Звідки почнемо?
— Ну, коли ти так певен… Почнемо зі Сховища, там батько тримає застарілі біографії, яким понад п’ятсот років. Це там.
Ізабелл повела Морта між шепітливих полиць до дверей у темному тупику. Двері насилу прочинилися, і стогін завіс луною пронісся по бібліотеці. Морт уявив, як усі книжки враз зупинилися, щоби прислухатися до цього стогону.
За дверима були сходи, що вели в оксамитовий морок. Всюди були павутиння й пил, а повітря пахло так, ніби його тисячу років тримали замкненим у піраміді.
— Сюди нечасто ходять, — сказала Ізабелл. — Я покажу дорогу.
Морт відчував, що мусить якось віддячити.
— Маю сказати, ти в нас молоток.
— Тобто тверда, важка й проста? А ти вмієш догодити дівчині, хлопче.
— Морте, — механічно виправив Морт.
У Сховищі було тихо й темно, мов у підземній печері. Стелажі стояли так тісно, що між них заледве проходила одна людина, і були такі височенні, що свічкове світло не сягало верхніх полиць. Та наймоторошніше було те, що вони мовчали. Життя персонажів добігли кінця, й біографії їхні спали. Та Мортові здавалося, що сплять вони, мов коти, — одним оком. Вони чатували.
— Я раз ходила сюди, — прошепотіла Ізабелл. — Якщо досить довго іти між стелажів, книжки скінчаться, й далі будуть самі глиняні таблички, кам’яні брили й шкури тварин, а всіх персонажів звати Уґ чи Зоґ.
Тиша була майже намацальною. Ідучи гарячими мовчазними проходами між стелажів, Морт відчував, як книжки за ними спостерігають. Тут були всі, хто коли-небудь жив на світі, — аж від перших людей, що їх виліпили з глини чи чого там самі боги. Книжки спостерігали не зневажливо — радше їм було цікаво, що він тут забув.
— А що після Уґів і Зоґів — ти бачила? — прошепотів він. — Багатьом цікаво було б дізнатися, що там.
— Я злякалася. Це дуже далеко, а я не мала стільки свічок.
— Шкода.
Ізабелл спинилася так різко, що Морт врізався в неї.
— Це має бути десь отут. Що тепер?
Морт примружився на вилинялі корінці біографій.
— Тут жодного порядку! — простогнав він.
Вони розглянулися навколо. Зайшли в сусідні проходи. Навмання витягнули з найнижчих полиць кілька випадкових книжок, здійнявши хмари пилу.
— Дурна затія, — сказав Морт зрештою. — Тут мільйони життів. Ймовірність знайти потрібне менша за…
Ізабелл затулила йому рот.
— Слухай!
Морт щось промимрив крізь її пальці, а тоді зрозумів. Напружив слух у спробі розчути щось, крім важкого гудіння повної тиші.
І раптом упіймав його. Ледь чутний дражливий шорхіт. Десь дуже-дуже високо вгорі, у непролазній темряві між верхівок стелажів досі писалося чиєсь життя.
Широко розплющивши очі, вони перезирнулися. Ізабелл промовила:
— Ми проходили повз драбину трохи раніше. Таку, на колесах.
Коліщатка скрипіли, коли Морт посував драбину до потрібного місця. Верхівка драбини посувалася так само, ніби теж котилася жолобом десь у горішній темряві.
— Гаразд, — сказав він, — дай свічку, і…
— Куди свічка, туди й я, — рішуче сказала Ізабелл. — Зупинись тут і посувай драбину, коли казатиму. І не сперечайся.
— Там нагорі може бути небезпечно, — галантно завважив Морт.
— Тут унизу може бути небезпечно, — відповіла Ізабелл. — Тому я полізу драбиною вгору і візьму свічку зі собою, дякую за розуміння.
Вона стала на перший щабель і от уже невдовзі перетворилася на рюшасту тінь, оточену ореолом свічкового світла, що віддаляючись зменшувалася.
Морт притримував драбину й щосили не думав про навислі над ним безліч життів. Зрідка краплини воску спадали метеорами звідкись згори й льопалися на підлогу поряд із ним, утворюючи кратери у товщі столітнього пилу. Ізабелл перетворилася на хмарку світла в височині, і кожен її крок передавався йому драбиною.