А тоді до нього долетіли її слова, моторошні під вагою навколишньої тиші.
— Морте, я знайшла.
— Добре, неси вниз.
— Морте, твоя була правда.
— Чудово, дякую. Спускайся з книгою.
— Так, Морте, але з котрою?
— Не дуркуй, тієї свічки ненадовго вистачить.
— Морте!
— Що?
— Морте, тут ціла полиця.
Настав світанок — та пора зламу між ніччю й днем, котра по праву належала тільки мартинам у морпоркських доках, припливу, що надходив річкою, і теплому поправному вітерцю, який додавав до міського смороду весняну нотку.
Смерть сидів на швартовій тумбі й дивився на море. Він вирішив не бути п’яним. Від цього боліла голова.
Перепробувавши риболовлю, танці, азартні ігри й пияцтво — буцімто найбільші з людських задоволень, — він не бачив сенсу. Їжею він був задоволений — як і всі, він любив попоїсти. Жодне інше задоволення для плоті його не приваблювало — точніше, приваблювало, однак для тих інших задоволень потрібна була, власне, плоть, і він не знав, як отримувати їх, не вдаючись до значної фізичної перебудови, а вдаватися до неї він наміру не мав. Крім того, він помітив, що з віком люди потроху відмовляються від тих задоволень, а це означає, що не такі вже вони важливі.
Смерть доходив висновку, що ніколи в житті не зрозуміє людей.
Бруківка парувала під сонячними променями, і Смерть відчував той легенький весняний лоскіт, який збурює соки в стовбурах столітніх дерев і надимає тими соками бруньки.
Мартини кружляли довкола й пірнали в воду попереду. Одноокий кіт, що відживав восьме життя й останнє відведене йому вухо, виліз із укриття під купою рибних ящиків, потягнувся, позіхнув й потерся об Смертині ноги. Морський бриз пробивався крізь легендарний анкморпоркський сморід і доносив запахи прянощів і свіжого хліба.
Смерть дивувався сам собі. Цьому непереборному відчуттю. Життя робило його щасливим, і бути Смертю якось не хотілося.
— ЦЕ ТОЧНО ЯКАСЬ ХВОРОБА, — сказав він собі.
Морт примостився на драбині поряд із Ізабелл. Драбина була хитка, але наче трималася. Висота уже не лякала його — все, що було нижче, ховалося в густій чорноті.
Кілька перших томів Альбертової біографії розвалювалися в руках. Морт взяв один навмання, відчув, як драбина тремтить від його рухів, розгорнув книгу десь посередині.
— Посвіти сюди, — попрохав він.
— Можеш щось розібрати?
— Трохи можу…
«…і розкрив долоню свою, та бентежно було йому, позаяк усякому чоловікові суджено відійти в вирій зі Смертю, і присягнувся, гординею гнаний, тоді безсмертя здобути. «Отак, — мовив він до чародіїв юних, — вберемося ми в одіж Богів». Та дня наступного, що на дощ був щедрим, Альберто…»
— Там по-старовинному пишуть, — сказав Морт. — Тоді по-простому не писали. Гляньмо, що там в останньому.
Це таки був Альберт. Морт навіть натрапив на кілька згадок про смажений хліб.
— Цікаво, що він зараз робить, — сказала Ізабелл.
— Гадаєш, варто? Це трохи як підглядання.
— То й що? Злякався?
— Ну, гаразд.
Він гортав аркуші, доки не дійшов до чистих, а тоді відгортав трохи назад — до сторінки, де саме писалася історія Альбертового життя, і то несподівано бадьоро, якщо зважити на пізню пору. В більшості біографій не пишуть про сон — хіба тільки коли сновидіння особливо яскраві.
— Ти світи так, щоби книжку не заляпати. Не хочу йому життя засмальцьовувати.
— Чом би й ні? Він жирок полюбляє.
— Не хихочи так, бо обоє звалимося. Так, що тут у нас…
«Він прокрадався темними рядами Сховища, — читала Ізабелл, — рухаючись до далекого тьмяного вогника високо вгорі. Вишукують, — думав він собі, — підглядають за тим, що не має до них стосунку, чортенята малі…»
— Морте, він…
— Помовч, я читаю!
«…невдовзі покладе цьому край. Альберт безшумно підкрався до драбини, плюнув на долоні й уже замахнувся штовхати. Господар ніколи не дізнається. Він останнім часом поводиться дивно, і винний в цьому хлопчина, і…»
Морт зустрівся поглядами із нажаханою Ізабелл.
Та забрала в Морта книгу, відвела її на відстань випростаної руки, досі дивлячись Мортові в очі, й відпустила.
Морт дивився, як її губи мовчки рухаються й усвідомив, що він також рахує пошепки.