— Три, чотири…
Щось глухо гупнуло, почувся притишений зойк і запала тиша.
— Як гадаєш, ти його вбила? — запитав Морт трохи згодом.
— Де, тут? І взагалі я щось не почула від тебе кращої ідеї.
— Ну, так… Але він усе-таки літня людина.
— Ні, не літня, — відрізала Ізабелл, лізучи драбиною вниз.
— Дві тисячі років не жарти.
— Шістдесят сім і крапка.
— У книжках сказано…
— Казала вже, час тут не діє. Тут несправжній час. Ти мене слухаєш взагалі, хлопче?
— Морте, — виправив Морт.
— І припини мені на пальці ставати, я швидше не можу.
— Пробач.
— І не будь таким боягузом. Ти хоч уявляєш, як тут нудно?
— Мабуть, ні, — сказав Морт і зі щирою надією в голосі додав: — Про нудьгу я чув, та якось не випадало спробувати.
— Жахлива штука.
— Коли вже на те, хвилювання теж не мед.
— Будь-що краще за все це.
Знизу почувся стогін і потік проклять.
Ізабелл придивилася до мороку.
— Очевидно, прокльонні м’язи я йому не пошкодила, — сказала вона. — Гадаю, такі слова мені чути не пасує. Це шкідливо для моралі.
Альберт сидів на підлозі під стелажем, бурмотів і розтирав забиту руку.
— Не варто здіймати стільки шуму, — сухо сказала Ізабелл. — Нічого вам не зробилося, батько тут такого не дозволяє.
— Нащо було так зі мною? — стогнав Альберт. — Я нікому не хотів зашкодити.
— Ви нас хотіли скинути з драбини, — сказав Морт, допомагаючи старому підвестися. — Я про це прочитав. Дивно, що ви до магії не вдалися.
Альберт розлючено витріщився на нього.
— То ви дізналися, чи не так? — тихо сказав він. — Ох і щастячко ж для вас. Не маєте ви права винюхувати.
Він насилу підвівся, скинув із себе Мортові руки й покульгав до виходу між мовчазних полиць.
— Ні, заждіть, — сказав Морт, — нам ваша допомога потрібна!
— Ах, ну звісно, — кинув Альберт через плече. — Це ж так розумно! Гадаєте, можна піти понишпорити, порозвідувати про чуже життя, а потім прийти й вимагати допомоги.
— Я просто хотів дізнатися, чи ви — це справді ви, — пояснював на ходу Морт.
— Я це я. І так в усіх.
— Але якщо ви не допоможете, станеться дещо страшне! Є одна принцеса, і вона…
— Страшне трапляється весь час, хлопче…
— Морте…
— … І не варто сподіватися, що я чимось тут зараджу.
— Але ж ви були наймогутнішим!
Альберт спинився на хвильку, але не озирнувся.
— Був наймогутнішим, був. І не намагайтеся мене улестити. Я неулещуваний.
— Та навіть пам’ятники вам ставили, — сказав Морт, намагаючись не позіхати.
— Тоді люди дурніші, ніж я вважав. — Альберт дійшов до сходів, що вели до бібліотеки, піднявся ними й зупинився, світло від свічок позаду окреслювало його постать.
— Тобто ви не допоможете? Навіть коли могли б?
— Ви подивіться на нього! — гаркнув Альберт. — Немає сенсу достукуватися до мого доброго нутра крізь оцей-от панцир, тим паче, що нутро в мене теж броньове нівроку.
Він так протупотів бібліотечною підлогою, ніби вона йому завинила, й грюкнув дверима.
— Отакої, — сказав Морт розгублено.
— А чого ти хотів? — різко спитала Ізабелл. — Йому давно вже начхати на всіх, крім батька.
— Та мені здалося, що він допоміг би, якби я мав змогу пояснити докладніше, — сказав Морт і похнюпився. Енергійність, яка тримала його на ногах дотепер, випарувалася, і голова зробилася ніби свинцева. — Ти знаєш, що він був славетним магом?
— Це ні про що не каже, чарівники необов’язково приємні й добрі. Не варто лізти до чарівників, читала я колись, бо відмови ранять. — Ізабелл підступила до Морта ближче й трохи заклопотано заглянула йому в очі. — Вигляд у тебе, ніби у вчорашньої їжі.
— Все гразд, — нерозбірливо пробурмотів Морт, важко ступаючи сходами, що вели до шурхотливих бібліотечних стелажів.
— Не все. Тобі б виспатися добре, хлопче.
— Мрт, — пробурмотів Морт.
Він відчув, як Ізабелл вклала його руку собі на плече. Стіни поволі пливли повз нього й навіть звуки власного голосу здавалися йому далекими, а ще він потай від самого себе мріяв, як вляжеться на рівній кам’яній підлозі просто зараз і спатиме довіку.
Скоро повернеться Смерть, казав він собі, відчуваючи, як його слухняне тіло напівведуть — напівнесуть коридорами.
Немає ради на все це, треба зізнатися Смерті. Не така вже він злюща скелетина. Треба просто добрати слова й усе пояснити. А тоді можна було б нарешті заспокоїтися й поспа…