— На якій посаді дотепер працювали?
— ПЕРЕПРОШУЮ?
— Чим заробляли на життя? — запитав худенький юнак за конторкою.
Особа в чорному плащі невпевнено посовалася.
— Я ДОПРАВЛЯВ ДУШІ В КРАЩИЙ СВІТ. БУВ КІНЦЕМ УСІХ СПОДІВАНЬ. ОСТАННІМ АРГУМЕНТОМ. УБИВЦЕЮ, КОТРОГО НЕ СПИНИТИ Й ВІД ЯКОГО НЕ СХОВАТИСЯ.
— Так, ясно, ясно, але які навички ви засвоїли?
Смерть замислився.
— ГАДАЮ, ЗДОБУВ ПЕВНИЙ ДОСВІД КОРИСТУВАННЯ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИМ РЕМАНЕНТОМ, — невпевнено запропонував він зрештою.
Юнак несхвально похитав головою.
— НІ?
— Це місто, пане… — він опустив погляд на папери і вкотре почувся незручно, бо не міг прочитати ім’я. — Пане… Пане… Із полями в нас тут не дуже.
Він поклав ручку й так усміхнувся, ніби вчився цього за підручником.
Анк-Морпорк недостатньо розвинуте місто, щоби мати біржу праці. Робота в людей з’являлася, коли батьки їх прилаштовували до своєї справи, або завдяки вродженим талантам, або по знайомству. Однак попит на обслугу таки був, тож коли торгівля в місті вибухово зросла, худенький юнак на ім’я пан Ліона Кібл винайшов фах агента з працевлаштування і саме в цю мить усвідомлював, який цей фах непростий.
— Шановний пане, — він глянув у записник, — пане. У місто весь час приїздять нові люди, бо тут — тільки на їхню думку, на жаль, — більше грошей. Даруйте на слові, та мені здається, що у вашому житті зараз невдалий період. Припускаю, що ви, мабуть, надали б перевагу чомусь витонченішому, аніж, — він знов глянув у записник і насупився, — «щось приємне з котами чи квітами».
— ПЕРЕПРОШУЮ, АЛЕ Я ВІДЧУВ, ЩО НАСТАВ ЧАС ЩОСЬ МІНЯТИ.
— На музичних інструментах граєте?
— НІ.
— Теслярство?
— НЕ ЗНАЮ, НІКОЛИ НЕ ПРОБУВАВ. — Смерть дивився на свої ноги, і йому ставало дуже соромно за себе.
Кібл посовав папери по столу й зітхнув.
— Я ВМІЮ ХОДИТИ КРІЗЬ СТІНИ, — озвався Смерть, бо відчув, що розмова зайшла в глухий кут.
Кібл аж засвітився.
— Ви не могли б продемонструвати? Це може бути цінна навичка.
— ГАРАЗД.
Смерть відсунув стілець, упевнено підійшов до найближчої стіни.
— АЙ.
Кібл уважно спостерігав.
— То показуйте, не соромтеся, — сказав він.
— ЕМ. СКАЖІТЬ, А ЦЕ ЗВИЧАЙНА СТІНА?
— Підозрюю, так. Я не фахівець.
— ЗДАЄТЬСЯ, У МЕНЕ З НЕЮ ПЕВНІ ТРУДНОЩІ.
— Це очевидно так.
— ЯК ЗВЕТЬСЯ ТЕ ВІДЧУТТЯ, КОЛИ ПОЧУВАЄШСЯ КРИХІТНИМ, І СТАЄ ДУЖЕ ГАРЯЧЕ?
Кібл крутив у руках олівець.
— Як пігмей?
— НА «П» ПОЧИНАЄТЬСЯ.
— Приниження?
— Так, — сказав Смерть, — ТОБТО, ТАК.
— Наскільки можу судити, у вас немає жодної корисної навички чи таланту. Ви про викладання не думали?
Смертине обличчя застигло у жахній гримасі. Звісно, воно завжди було таким, однак цього разу відображало почуття свого господаря.
— Тут така штука, — сказав Кібл доброзичливо, поклавши олівець і склавши долоні, — що нечасто, вкрай нечасто випадає мені шукати роботу для… Як ви це назвали?
— АНТРОПОМОРФНЕ УОСОБЛЕННЯ.
— О, так. А що це таке, до речі?
Смерті почало набридати.
— ОЦЕ, — сказав він.
На мить — на одненьку мить — пан Кібл побачив його цілком чітко. І зблід майже до того ж відтінку, що й Смерть. Руки конвульсивно засмикалися. Серце збилося з ритму.
Смерть спостерігав за Кіблом помірно зацікавлено, а тоді витягнув з-під плаща клепсидру, підніс її до світла й уважно оглянув.
— ЗАСПОКОЙТЕСЯ, ВАМ ЩЕ ДОБРЯЧЕ ПОЖИТИ ЛИШИЛОСЯ.
— Т-т-т-т-т…
— МОЖУ НАВІТЬ СКАЗАТИ, СКІЛЬКИ ТОЧНО, КОЛИ ХОЧЕТЕ.
Кібл, хапаючи ротом повітря, спромігся похитати головою.
— ПРИНЕСТИ ВАМ СКЛЯНКУ ВОДИ?
— Н-н-н-н-н…
Задзеленчав дзвоник при дверях. Кібл сидів завівши очі під лоба. Смерть вирішив, що завинив юнакові послугу. У людей є важливий для них звичай віддячувати, і нехтувати ним очевидно було би вкрай нечемно.
Смерть відсунув намистинчасту завісу, що відділяла кабінет від передпокою, й побачив огрядну жіночку, схожу на розлючений коровай, яка саме лупасила по конторці снулою рибиною.
— Щодо того кухарського місця при Академії! Ви казали, що то хороша робота, а насправді сказати страшно, що там коїться! Студенти ті кляті так знущаються! Вимагаю… Хочу, щоби ви… Я не…
Жіночка раптом затихла.
— Кгм, — сказала вона, та відчувалося, що сміливість її полишає. — Ви не Кібл, правда?