Смерть мовчки дивився на неї. Ще ніколи в житті він не бачив незадоволеного клієнта. Він розгубився. А тоді просто здався.
— ГЕТЬ ІДИ, О ЧОРНОРОТА ВІДЬМО, — промовив він.
Кухарка примружила й без того малі вічка.
— Це кого ти чорнорогою назвав, га? — перепитала вона звинувачувально й знов ляснула рибою по конторці. — Ти тільки глянь! Це ще вчора була моя грілка, а на ранок — рибина! Що скажеш на це?
— НЕХАЙ УСІ ДЕМОНИ ПЕКЛА ТВОЮ ДУШУ ЖЕРТИМУТЬ, КОЛИ НЕ ЗАБЕРЕШСЯ ЗВІДСИ НЕГАЙНО, — спробував зарадити ситуації Смерть.
— Про це нічого не знаю, але як бути з грілкою? Жінці, яка себе поважає, там не місце, вони хотіли…
— ЯКЩО ПООБІЦЯЄШ ПІТИ ГЕТЬ, — остаточно зневірився Смерть, — Я ТОБІ ЗАПЛАЧУ.
— Скільки? — запитала кухарка так швидко, що гримуча змія й блискавка могли б хіба по-чорному позаздрити.
Смерть витягнув з-під плаща мішечок і висипав з нього жменю потемнілих і позеленілих від часу монет на конторку. Кухарка недовірливо спостерігала за ним.
— А ТЕПЕР ІДИ ГЕТЬ ЦІЄЇ Ж МИТІ, — сказав Смерть, а потім додав, — ДОКИ СПУСТОШЛИВІ ВІТРИ ВІЧНОСТІ НЕ РОЗВІЯЛИ ТВІЙ СПОПЕЛІЛИЙ ТРУП.
— Я про все це чоловікові розповім, — лиховісно сказала кухарка й вийшла геть. У Смерті виникло відчуття, що жодна з його погроз не дорівнялася б за моторошністю до цієї.
Він покрокував назад у кабінет. Кібл, який досі сидів за столом геть розім’яклий, белькотнув, ніби його душили.
— То це було насправді! Гадав, ви мені в страшному сні наснилися!
— НА ТАКУ ЗАЯВУ Я МІГ БИ Й ОБРАЗИТИСЯ.
— То ви справді Смерть?
— ТАК.
— Чому ви одразу не сказали?
— ЗАЗВИЧАЙ ЛЮДИ ПРО ЦЕ ЗНАТИ НЕ ХОЧУТЬ.
Кібл порпався в паперах та істерично підхихикував:
— Хочете щось інше спробувати? Зубною феєю побути? Домовичком? Чугайстром?
— НЕ ПРИДУРЮЙТЕСЯ. ПРОСТО Я… ВІДЧУВАЮ, ЩО ТРЕБА ЩОСЬ МІНЯТИ.
Кібл ще трохи нервово пошурхотів паперами й знайшов потрібний. Маніакально регочучи, він тицьнув його Смерті в руки.
— ЦЕ СПРАВЖНЯ РОБОТА? ЛЮДЯМ ЗА ТАКЕ ПЛАТЯТЬ?
— Так, так, підіть поговоріть із ним, ви ідеальний пошукач. Тільки не зізнавайтеся, що від мене.
Хропунець ішов крізь ніч важким галопом, Диск килимом розгортався під його копитами. І Морт збагнув, що меч сягає далі, ніж він думав, мечем можна було дістати до самих зір, і він замахнувся ним, розтинаючи глибини космосу, і поцілив точно в серце жовтого карлика, який вибухнув надновою, і це тішило. Морт стояв у стременах і замахувався мечем над головою, і сміявся, спостерігаючи, як синій полум’яний слід лишав по собі іскристу чорноту.
Морт не спинявся. Він чимдуж замахнувся й розітнув небокрай, потрощив гори, осушив моря, спопелив до пенька ліси. Йому чулися голоси, короткі зойки родичів і друзів, і він роззирався у відчаї. Пилові бурі ходили спустошеною землею, і він прагнув послабити хват, відпустити руків’я, та меч обпікав його долоні крижаним холодом і затягував його у танець, котрому не було кінця, доки на світі не лишилося нічого живого.
І цей час настав, і Морт стояв сам над світом, і поряд був тільки Смерть, і Смерть сказав: «Добре попрацював, хлопче».
І Морт відповів: «МОРТЕ».
— Морте! Морте! Прокинься!
Морт поволі виплив на поверхню сну, мов труп на поверхню ставка. Він опирався, чіплявся за подушку й кошмарний сон, та хтось настирливо смикав його за вухо.
— М-м-м-м?
— Морте!
— Щ-щ-щ-щ?
— Морте, батько!
Морт розплющив очі й тупо витріщився на Ізабелл. А тоді його, мов мішком із вологим піском, прибило спогадами про минулий вечір.
Він звісив ноги з ліжка, досі огорнутий рештками сну.
— Ага, добре, — сказав він, — піду до нього на розмову.
— Його тут нема! Альберт божеволіє! — Ізабелл стояла біля ліжка й терзала пальцями носовичок. — Морте, як гадаєш, із ним щось страшне сталося?
Морт не розумів, про що вона.
— Не будь така збіса дурна, — сказав він, — це ж Смерть.
Він почухався. Шкіра була суха, гаряча й свербіла.
— Але він ще ніколи так надовго не зникав! Навіть коли була та страшна чума у Псевдополісі! Він мав прибути на ранок — записи впорядкувати, прокласти маршрути й…
Морт взяв її за руку.
— Гаразд, гаразд, — сказав він так заспокійливо, як тільки міг. — Я певен, що з ним усе добре. Заспокойся тільки, а я піду гляну… Чому в тебе очі заплющені?
— Морте, будь ласка, вдягни щось, — сказала Ізабелл тихо й рішуче.
Морт оглянув себе.