— Я розпитав одного з вартових про той шинок, де був Морт. Тоді я розрахував приблизну відстань. Морт казав, воно сунеться зі швидкістю повільної ходи, і я припустив, що ходить він…
— Отак просто? Жодної магії?
— Тільки здоровий глузд. Він значно надійніший, коли загадувати на майбутнє.
Вона поплескала його по руці.
— Бідолашний старенький Гостроріз.
— Мені всього лише двадцять, моя пані.
Вона підвелася й вийшла в гардеробну. Коли ви принцеса, то дуже швидко вчитеся почуватися старшою за всіх, хто має нижчий статус.
— Так, мабуть, мають існувати юні чарівники, — кинула вона через плече. — Просто люди завжди вважають вас старими. Цікаво, чому так.
— Покликання накладає такі обмеження, моя пані, — сказав Гостроріз, закотивши очі, — він чув шурхіт шовку.
— А що тебе змусило стати чарівником? — її голос було ледь чути, ніби вона говорила крізь щось.
— Це робота в приміщенні, не треба тягати важкого, — відповів Гостроріз. — І, мабуть, я прагнув дізнатися, як влаштований світ.
— І як, дізнався?
— Ні. — Гостроріз не дуже вмів вести світські бесіди, а коли б умів, то не розслабився би аж настільки, щоби запитати. — А що вас спонукало стати принцесою?
Запала виразна мовчанка, а тоді Келі відповіла.
— Це, знаєш, вирішили за мене.
— Даруйте, я…
— Бути королівською особою — це в нас така родинна традиція. Мабуть, із магією те саме. Твій батько, певно, теж був чарівником.
Гостроріз промовив крізь зуби.
— Ні. Де там. Аж ніяк.
Він знав, що буде далі, так само напевне, як і те, що ввечері зайде сонце. Тоном, в якому чулися здивування й захват, принцеса запитала:
— Справді? А це правда, що чарівникам не можна…
— Ну, коли все інше ми обговорили, я піду, — гучно сказав Гостроріз. — Якщо знадоблюся — йдіть на звук вибухів. Я… Ох-х-х-х!
Келі вийшла з гардеробної. Тут треба зазначити, що жіноче вбрання не було предметом зацікавлення для Гостроріза, і насправді в його думках про жінок місця для одягу зазвичай не лишалося, та від побаченого в ту мить йому перехопило подих. Той, хто шив цю сукню, не вмів спинитися вчасно. Там було і мереживо на шовку, й краї, оздоблені чорним шовковистим хутром, і перли всюди, де тільки була для них місцинка, і накрохмалені рукави «ліхтариком», і срібна філігрань, і знову-таки шовк. Насправді дивовижно, скільки всього можна зробити з невеликої кількості металу, кількох десятків роздратованих молюсків, одного-двох мертвих гризунів і неймовірної довжини нитки, витягнутої з комашиної гузки. Сукню ту треба було радше населяти, а не носити. І якщо ті волани подолу не котилися на коліщатках, тоді Келі була сильнішою, ніж він вважав.
— Що скажеш? — запитала вона, повільно обертаючись. — Її вдягали моя мати, і моя бабуся, і моя прабабуся.
— Невже всі одразу? — уточнив Гостроріз. Він був цілком готовий у це повірити. Як вона це вдягнула? Мабуть, там позаду є якісь дверцята.
— Це родинний спадок. Корсаж оздоблений діамантами.
— А де тут корсаж?
— Оце.
Гостроріз здригнувся.
— Вражає. Дуже, — сказав він, коли відчув, що здатен вимовляти слова. — А вам не здається, що воно трохи не за віком, надто зріле?
— Так і належить королеві.
— Звісно, та воно не завадить швидко йти?
— Я бігти наміру не маю. Треба триматися гідно. — І знову рисунок її щелепи збурив спогади про її предків — аж до того стопрадіда-завойовника, який надавав перевагу повсякчасному швидкому пересуванню й знав про гідність рівно стільки, скільки можна було донести на вістрі бойового списа.
Гостроріз розвів руки.
— Гаразд. Нехай так. Усі ми робимо що можемо. Сподіваюся, Мортові щось корисне теж спало на думку.
— Немає до привидів довіри, — завважила Келі. — Він крізь стіни ходить!
— Про це я багато думав, — сказав Гостроріз. — Загадкова здатність, чи не так? Він може проходити крізь речі лише тоді, коли не помічає цього. Це, мабуть, якась фахова хвороба.
— Що?
— Вчора я був майже в цьому переконаний. Він стає справжнім.
— Але всі ми справжні! Принаймні, ти і, мабуть, я.
— Але він стає ще справжнішим. Гранично справжнім. Майже таким же справжнім, як Смерть, а куди вже справжніше. Мало що може бути справжнішим за нього.
— Точно? — підозріливо перепитав Альберт.
— Звісно, — сказала Ізабелл. — Робіть самі, якщо хочете.
Альберт знов перевів погляд на ґросбух, і його обличчя перетворилося на живу ілюстрацію невпевненості.