— Ну, на вигляд вони правильні, — визнав він без ентузіазму і переписав два імені на клаптик паперу. — Так чи інакше, є лиш один спосіб перевірити.
Він відчинив верхню шухляду Смертиного стола й витягнув звідти велике залізне кільце. На ньому був тільки один ключ.
— ЩО ТЕПЕР? — запитав Морт.
— Треба взяти життєлічильники, — сказав Альберт. — Ти маєш піти зі мною.
— Морте! — прошепотіла Ізабелл.
— Що?
— От щойно ти сказав… — вона раптом замовкла, а потім додала: — Нічого. Просто прозвучало… дивно.
— Я ж тільки перепитав, що далі.
— Так, але… Та ну його, забудь.
Альберт прошурхотів повз них і тихенько почимчикував у коридор, мов двоногий павук. Підступив до дверей, які завжди були замкнені. Ключ підійшов. Двері розчахнулися.
Ані скрипу, тільки виразніша тиша.
І ревіння піску.
Морт та Ізабелл стояли на порозі, мов прибиті, а Альберт тим часом крокував між стелажів із клепсидрами. Піщаний шум не просто потрапляв у тіло крізь вуха, він заходив крізь ноги, крізь стінки черепа, заповнював голову, аж доки мозок не захлинався і не міг більше думати ні про що, крім сірого шуму, гудіння, шипіння, звуку життів, що їх проживали тут і зараз. Життів, що збігали до невідворотного завершення.
Вони ошелешено роззиралися серед нескінченних рядів життєлічильників, де кожен вирізнявся з-поміж інших, кожен мав ім’я. Світло від смолоскипів, закріплених на стінах, розсипалося іскрами по скляних боках клепсидр, і кожна з них сяяла, ніби зірка. Стіни в глибині кімнати губилися в іскристих туманностях.
Морт відчув, як Ізабелл стискає його руку. Коли вона заговорила, то голос її звучав напружено.
— Морте, деякі з них такі крихітні!
— БАЧУ.
Вона послабила хват — дуже обережно й повільно, ніби щойно примостила останнього туза на верхівку карткового будиночка й тепер боязко відпускала його, намагаючись не завалити будівлю.
— Повтори, будь ласка, — тихо сказала вона.
— Я сказав, що бачу. Нічого не можу вдіяти. Ти тут ніколи не бувала?
— Ні.
Вона трохи відступила й пильно дивилася йому в очі.
— Тут не страшніше, ніж у бібліотеці, — сказав Морт і сам майже повірив у сказане. Хоча в бібліотеці життя можна було тільки прочитати, а тут було видно, як вони збігають.
— Чому ти так дивишся на мене?
— Просто хотіла пригадати, якого кольору твої очі, — сказала вона, — бо…
— Якщо ви вже наситилися товариством одне одного, — гаркнув Альберт, перекрикуючи шум піску, — то ходіть сюди!
— Карі, — відповів Морт Ізабелл. — Вони карі. А що?
— Ну ж бо, швидше!
— Краще піди й допоможи йому, — сказала Ізабелл. — Здається, він дуже нервує.
Мортові враз зробилося якось ніби в’язко й незручно. Він лишив Ізабелл і широким кроком рушив до Альберта, який вже нетерпляче притупував ногою.
— Що від мене потрібно?
— Просто іди за мною.
Кімната розходилася на кілька коридорів, де на пристінних полицях вишикувалися клепсидри. Тут і там видніли кам’яні стовпи із вибитими на них кутастими позначками. Альберт зрідка поглядав на них, та в цілому рухався крізь піщане ревіння дуже впевнено, ніби знав шлях напам’ять.
— То на кожного є по клепсидрі, Альберте?
— Так.
— Але хіба тут усім вистачає місця?
— Знаєш щось про багатовимірну топографію?
— Е-е-е. Ні.
— Тоді я б на твоєму місці ніяких думок із цього приводу не висловлював, — сказав Альберт.
Він на хвильку спинився біля полиці, глянув на папірець, провів рукою вздовж ряду й різко вхопив клепсидру. Верхня посудина була майже порожня.
— Потримай оце, — сказав він. — Якщо ми правильно порахували, друга має бути десь поблизу. Ага. Ось вона.
Морт покрутив клепсидри в руках. Одна мала такий вигляд, наче містила важливе життя, а друга була опецькувата й непоказна.
Морт прочитав імена. Перше належало якійсь знатній особі з Агатійської імперії. На другій були піктограмки, які, як він пригадував, були письмом Поправної Хапонії.
— Тепер твоя черга, — глузливо всміхнувся Альберт. — Що раніше почнеш, то раніше закінчиш. Я підведу Хропунця до головного входу.
— У мене з очима все гаразд? — спитав Морт тривожно.
— Та наче нічого такого, наскільки я бачу, — відповів Альберт. — Повіки трохи червоні, синці більші, ніж зазвичай, та нічого такого.
Морт ішов за ним між заставлених склом полиць із виразом глибокої задуми на обличчі. Ізабелл спостерігала, як він зняв із кріплень меч й перевірив його на гостроту: з розмаху розітнув повітря точно так само, як робив Смерть, — і безрадісно вишкірився, коли почув, як повітря з громовим гуркотом сходиться за лезом.