— Ви мені тією книжкою нічого не зробите, — втомлено сказав старий чаклун.
— А ми й не збиралися. Та щось мені підказує, що стати могутнім чарівником, завжди говорячи правду, навряд чи можливо. Ізабелл, читай, що там написано.
— «Альберт невпевнено подивився на нього», — почала Ізабелл.
— Ви не можете вірити всьому, що там пишеться…
— «…вигукнув він, визнаючи десь у глибині своєї скам’янілої душі, що вірити точно можна», — читала Ізабелл.
— Припини!
— «…вигукнув він, намагаючись загнати в закапелки розуму думку про те, що навіть коли Дійсність не спинити, її можна трохи сповільнити».
— ЯК?
— «…запитав Морт свинцевим тоном Смерті», — відповідально читала далі Ізабелл.
— Так, так, гаразд, можеш моє не читати, — роздратовано кинув Морт.
— Та вже пробач, що я жива.
— ЖИТТЯ НІКОМУ НЕ ПРОБАЧАЄТЬСЯ.
— І не говори до мене так, будь ласкавий. Мене цим не налякати, — сказала вона, а тоді глянула в книгу, де саме дописувався рядок про те, що вона збрехала.
— Скажи мені, як, чаклуне, — сказав Морт.
— Моя магія — це все, що в мене лишилося, — занив Альберт.
— Вона тобі не потрібна, старий скнаро.
— Я тебе не боюся, хлопче…
— ПОВТОРИ ЦЕ, ДИВЛЯЧИСЬ МЕНІ У ВІЧІ.
Морт деспотично клацнув пальцями. Ізабелл втупилася в книгу.
— «Альберт подивився у синювате сяйво Мортових очей, і рештки сміливості полишили його, адже він бачив перед собою не просто Смерть, а Смерть з усіма людськими вадами, як от мстивість, жорстокість і несмак, і тоді, охоплений жахом, він усвідомив з усією певністю, що це остання можливість вмовити Морта не відсилати його назад у царство Часу, де його буде впольовано, а душу його віддано на поталу тим, хто населяє темні Підземельні Виміри, де його крапка крапка крапка крапка крапка», — дочитала вона. — Там ще півсторінки крапок.
— Бо навіть книжки не зважуються описувати таке, — прошепотів Альберт. Він спробував заплющити очі, та образи, що замерехтіли в темряві під повіками, були настільки живими, що він одразу ж їх розплющив.
— Гаразд, — сказав він. — Є одне закляття. Воно сповільнює час над певною місцевістю. Я його вам запишу, та промовити його має чарівник.
— Це я влаштую.
Альберт облизав пересохлі губи. Його язик був схожий на стару ганчірку.
— Але доведеться заплатити, — сказав він. — Виконати спершу свій Обов’язок.
— Ізабелл?
Почувши Морта, вона знов опустила погляд на сторінку.
— Це правда, — сказала вона. — Якщо не виконаєш, усе піде шкереберть, а він все одно випаде назад у Час.
Усі троє перевели погляди на величезний годинник, що нависав над ними. Його маятник поволі розтинав повітря, дроблячи час на крихти.
Морт застогнав:
— Замало часу! Я не встигну і туди, і туди одночасно! Я не встигну!
— Господар устигнув би, — завважив Альберт.
Морт висмикнув меч із одвірка й люто потрусив ним перед Альбертовим носом. Той зіщулився.
— Пиши закляття, — гримнув Морт. — І не барись!
Він розвернувся і покрокував у Смертин кабінет. Там у кутку був муляж Диска: величезний, він тримався на спинах слонів, вилитих із чистого срібла, які стояли на спині бронзового Великого А’Туїна. Великі річки були позначені нефритовими жилками, пустелі — діамантовим пилом, а найпримітніші міста — самоцвітами. Анк-Морпорк, наприклад, позначений чималим рубіном.
Він розставив клепсидри по точках приблизного перебування власників відповідних життів і повалився в Смертине крісло, люто витріщаючись на них, ніби від цього відстань між ними зменшиться. Крісло тихо поскрипувало й поверталося, коли він совався в ньому з боку в бік.
Невдовзі тихо зайшла Ізабелл і повідомила:
— Альберт записав закляття. Я звірилася з книгою. Він не хитрує. Зараз він пішов і замкнувся у себе, і…
— Ти тільки поглянь на них! Тільки поглянь!
— Гадаю, Морте, тобі варто трохи заспокоїтися.
— Як мені заспокоїтися, коли — ти глянь тільки — одна з них майже у Великому Нефі, а друга — у Фест Пеларґіку, а мені ще потім у Сто Лат. Це дорога завдовжки десять тисяч миль так чи так. Це неможливо.
— Я певна, що ти знайдеш спосіб. А я допоможу.
Тут він нарешті подивився на неї й побачив, що вона була у пальті — незручному для верхової їзди і з великим хутряним коміром.
— Ти? Чим ти поможеш?
— Хропунець легко винесе нас двох, — сказала Ізабелл скромно і вказала на паперовий мішечок у руці, — а ще я зібрала нам обід. Я могла би… Могла би двері відчиняти й таке інше.