Морт невесело засміявся:
— В ЦЬОМУ НЕ БУДЕ ПОТРЕБИ.
— Вдячна буду, коли припиниш так говорити.
— Я не можу брати пасажирів. Це мене сповільнить.
Ізабелл зітхнула.
— Слухай, зробімо так: ми вдамо, що щойно довго сварилися, і я перемогла. Гаразд? Заощадимо сили. І ще я чомусь підозрюю, що Хропунець не схоче іти з подвір’я без мене. Я йому стільки рафінаду згодувала за всі ці роки, ти й гадки не маєш. То як, їдьмо?
Альберт сидів на вузькому ліжку й розлючено дивився в стіну. Він чув, як стукіт копит раптом урвався, коли Хропунець здійнявся в повітря, й щось собі забурмотів.
Минуло двадцять хвилин. Вирази пропливали обличчям чарівника, мов тіні від хмар схилом пагорба. Подеколи він невиразно щось промовляв, як‑от «казав я їм», чи «я ніколи такого не схвалив би», чи «господаря про таке слід попередити».
Та зрештою він, здається, опанував себе, обережно став навколішки й витягнув з-під ліжка подерту скриню. Відчинив її з помітним зусиллям і дістав запилюжену сіру мантію, з якої посипалися мідні блискітки й нафталінові кульки. Він вбрався в мантію, обтрусився й знов поліз під ліжко. Нерозбірливо чулася лайка, щось порцеляново дзенькнуло кілька разів — і Альберт витягнув з-під ліжка чарівничу патерицю, вищу за нього самого.
Вона була товстішою за звичайний костур — здавалася такою здебільшого через рельєфні різьблення, що прикрашали її по всій довжині. Роздивитися їх було непросто, та коли примружитися й зосередитися, написи й знаки прозоро натякали, що читати їх не варто.
Альберт знов обтрусився й критичним поглядом пройшовся по відображенню в дзеркалі над мийкою. А тоді промовив:
— Капелюх. Немає капелюха. Яке чаклунство без капелюха, холера його забери.
Він помарширував із кімнати й повернувся за п’ятнадцять хвилин. За цей час він встиг: вирізати круглий шмат із килима в Мортовій кімнаті, забрати з-за люстра в спальні Ізабелл захований там сріблястий папір, взяти з-під мийки в кухні нитку й голку, обдерти кілька напіввідірваних блискіток із мантії. Те, що вийшло, було не таким ефектним, як йому хотілося б, а ще воно сповзало на одне око, але: воно було чорне, на ньому були зорі й півмісяці, а ще цілком однозначно воно сповіщало, що його власник чарівник, хоча, може, й трохи відчайдушний.
Альберт почувався пристойно вдягнутим уперше за дві тисячі років. Від цього йому зробилося трохи сумно, тож він на хвильку замислився, а тоді відкинув ногою ганчір’яний килимок і патерицею накреслив коло на голій підлозі.
Коли патериця торкалася підлоги, то лишала по собі тонку лінію октаринового сяйва — восьмого кольору веселки, кольору магії, барвника уяви.
На колі він намітив вісім точок і з’єднав їх в октограму. Кімната запульсувала й низько загула.
Альберто Маліч ступив у центр і підніс патерицю над головою. Він відчував, як та прокидається, відповідає на дотики, як тремтить у ній сонна сила, що поволі випростується й напружується, мов розбуджений тигр. Перед внутрішнім зором його поставали образи забутої вже могутньої магії, що причаїлася у затканих павутинням закапелках його розуму. Уперше за багато століть він почувався справді живим.
Він облизав губи. Пульсація вщухла й лишила по собі дивну, повну очікування тишу.
Маліч закинув голову й виголосив один склад.
Синьо-зелене полум’я вирвалося з обох кінців патериці.
Октаринове сяйво здійнялося з восьми вістрь октограми й охопило чарівника. Усе це було насправді непотрібне для завершення заклинання, та ефектність появи для чарівників не пустий звук…
Як і ефектність зникнення. Він зник.
Мортів плащ лопотів на стратопівсферному вітрі.
— Куди спочатку? — прокричала Ізабелл йому в вухо.
— Фест Пеларґік! — крикнув Морт, і вихор відніс його слова геть.
— Де це?
— Агатійська імперія! На Противажному континенті! — і він вказав униз.
Морт не підганяв Хропунця, бо знав, яка довга дорога попереду, тож величезний білий кінь розслаблено чвалав над океаном. Ізабелл глянула вниз на ревучі зелені хвилі в білих баранцях і міцніше притиснулася до Морта.
Морт примружився, намагаючись розгледіти крізь туман біле марево, що означало сушу, й стримувався, аби не прискорити Хропунця пласким боком меча. Він жодного разу його не бив і, чесно кажучи, не знав, що з цього може вийти. Він міг тільки чекати.
З-під його пахви показалася рука з сендвічем.