— Здається, там на вас дехто чекає, — сказав Морт і поспішив геть. Коли він дійшов до галереї, Візирів дух заверещав…
Ізабелл терпляче чекала поряд із Хропунцем, який саме обідав п’ятисотрічним бонсаєм.
— Один готовий, — сказав Морт, вибираючись у сідло. — Залазь, у мене нехороше передчуття щодо наступного, і часу в нас замало.
Альберт матеріалізувався посеред Невидної академії — там само, звідки зник за дві тисячі років до того.
Він задоволено крекнув і обтрусив із мантії пил.
Раптом він відчув, що на нього дивляться. Глянувши вгору, він усвідомив, що оприявнився там, куди напружено вдивлявся він сам — тільки мармуровий.
Альберт поправив окуляри й окинув несхвальним поглядом бронзову табличку, прикручену до п’єдесталу. Там було сказано:
«Альберто Маліч, Засновник цієї Академії. 1222‒1289 рр.
Такого, як він, більше не буде».
«Така ціна вашим передбаченням», — подумав він. І коли вже вони так його шанували, то могли б найняти вправнішого скульптора. Це просто принизливо. Ніс геть не той. А це хіба нога? А ще на ній хтось свої імена понадряпував. І капелюха такого він би в житті не нап’яв. Звісно, якщо він постарається, то життя ніколи й не скінчиться.
Альберт пустив октаринову блискавку у навісну статую, і та розпалася на порох.
— Так, — сказав він світові в цілому. — Я повернувся.
Магічний лоскіт здійнявся його рукою й пронизав мозок теплом. Як йому цього бракувало впродовж тих нескінченних років.
Чарівники почали збігатися на шум крізь високі подвійні двері й одразу ж зробили хибний висновок із побаченого.
Посередині був п’єдестал. Без статуї. Оточений хмарою мармурового пилу. Із хмари на них ішов, бурмотячи щось собі під ніс, Альберто Маліч власною персоною.
Чарівники, що були позаду натовпу, швиденько розвернулися й побігли геть якомога тихіше. Серед них не було жодного, хто в пору легковажної юності не вдягав на голову старому Альбертові всім відомий предмет підліжкового посуду, або ж не видряпував на холодному й непоказному тілі статуї своє ім’я, або ж не розливав на п’єдестал пива. Ба гірше, у дні святкувань, коли спиртне лилося рікою, а до нужників було так далеко йти… Колись усе це здавалося вкрай дотепним. І от воно вже не здавалося таким.
Перед розгніваним магом лишилося дві постаті: одна — бо мантія її власника зачепилася за двері, а друга — бо належала мавпі, яка могла собі дозволити не перейматися людською метушнею.
Альберт ухопив чарівника, який безрезультатно намагався втекти крізь стіну. Той заскиглив:
— Гаразд, гаразд, визнаю! Я був тоді напідпитку, повірте, чесно вам кажу, нічого поганого не хотів, пробачте, пробачте…
— Що ти верзеш, чоловіче? — Альберт був щиро здивований такою поведінкою.
— …Мені так соромно, якби ж я тільки міг пояснити, як мені сором…
— Та годі вже белькотіти! — Альберт перевів погляд на мавпу. Та доброзичливо всміхнулася йому у відповідь. — Тебе як звати?
— Так, пане, вже припинив, жодного белькотіння, пане… Ринсвінд, пане. Помічник бібліотекаря, вже який є.
Альберт оглянув його з голови до ніг. Молодик мав безнадійний і якийсь задрипаний вигляд, ніби невипрана білизна. Альберт вирішив, що коли чарівництво опустилося до такого рівня, хтось має щось із цим вдіяти.
— Який бібліотекар призначив такого, як ти, своїм помічником?
— У-ук.
Тут він відчув, як до його руки торкається щось схоже на теплу шкіряну рукавичку.
— Мавпа! В моїй академії!
— Орангутан, пане. Він колись був чарівником, та його спіткали якісь чари, пане, і він не дозволяє перетворити його назад на людину, та він єдиний серед усіх нас, хто знає, де і які книжки шукати, — поспішно пояснив Ринсвінд. — А я стежу, щоби в нього були банани, — додав він, бо відчув, що сказане потребує додаткових пояснень.
Альберт розлючено витріщився на нього.
— Замовкни!
— Замовкаю, замовкаю вже, пане.
— Краще скажи, де Смерть.
— Смерть, пане? — перепитав Ринсвінд, втискаючись у стіну.
— Високий такий, скелетоподібний, крокує так, ніби марширує, ОТАК ГОВОРИТЬ. Смерть. Давно його бачив?
Ринсвінд нервово ковтнув.
— Давно не бачив, пане.
— Ну, я його шукаю. Ця маячня має припинитися. І я хочу припинити її зараз же, ясно? Веди сюди вісьмох найстарших чарівників, хай тут будуть за півгодини з усім потрібним для обряду Ашк-Енте, второпав? Не скажу, правда, що ви тут усі маєте обнадійливий вигляд. Тюхтії такі, що плюнути нема в кого, а ти припини мене за руку хапати!