Морт розплющив очі.
Має існувати якесь слово на позначення того короткого проміжку часу між пробудженням і миттю, коли розум виринає з теплого рожевого ніщо. Ви лежите без жодної думки в голові, крім хіба підозри, що зараз вас, ніби шкарпетка з мокрим піском у темному провулку, наздоженуть спогади, без яких ви могли б обійтися і які здебільшого полягають у факті, що єдиним пом’якшувальним чинником у сприйнятті подальшого майбутнього є певність, що воно буде вкрай нетривалим.
Морт сів і взявся руками за голову, аби не дати їй відпасти.
Пісок поряд із ним заворушився, і от уже Ізабелл сиділа поряд. У її волоссі було повно піску, а обличчя було брудне від кам’яної пилюки. Деякі волосини на її голові посіклися на кінчиках. Вона тупо дивилася на Морта.
— Ти мене вдарила? — запитав він, обмацуючи щелепу.
— Так.
— Це ж треба.
Він подивився у небо так, ніби воно мало йому про щось нагадати. Він мав прямувати кудись — так йому пригадувалося. А тоді він пригадав дещо іще.
— Дякую, — сказав він.
— Звертайся, я завжди залюбки.
Ізабелл підвелася й спробувала обтрусити пилюку й павутиння із сукні.
— То як, підемо рятувати ту твою принцесу? — боязко запитала вона.
Тут особиста, внутрішня дійсність наздогнала Морта. Він схопився на ноги, видав придушений зойк, побачив перед очима синюваті іскри і впав. Ізабелл підхопила його під пахви й поставила на ноги.
— Ходімо до річки, — сказала вона. — Гадаю, нам усім не завадить попити.
— Що зі мною сталося?
Вона ледь помітно знизала плечима, досі допомагаючи йому тримати рівновагу.
— Хтось провів обряд Ашк-Енте. Батько таке терпіти не може. Каже, вони завжди його викликають у найменш зручні моменти. Та частина тебе, що була Смертю, пішла, а ти лишився. Гадаю, якось так. Принаймні говориш ти тепер так само, як раніше.
— Котра година?
— А о котрій жерці мали закрити піраміду, ти казав?
Морт примружився на піраміду царя запісоченими очима. Звісно, там уже орудували освітлені полум’ям смолоскипів постаті. Невдовзі, якщо вірити міфам, охоронці оживуть і вийдуть на нескінченний обхід.
Він знав, що вийдуть. Він пригадував знання про це. Пам’ятав, як розум його був холодним, мов крига, і безкінечним, як нічне небо. Він пам’ятав, як його витягнули у небажане існування в мить, коли з’явилася на світ перша жива істота, і знання, що він переживе саме життя, житиме, аж доки останнє з живого не відійде в обіцяний йому інший світ, і тоді його робота, образно кажучи, полягатиме в тому, щоби перевернути стільці, підняти їх на столи й вимкнути світло.
Він пам’ятав самотність.
— Не лишай мене самого, — сказав він тривожно.
— Я тут, — відповіла Ізабелл. — Буду поряд, скільки буде треба.
— Зараз північ, — сказав він похмуро, сів навколішки біля річки Цорт і схилив зболілу голову до води. Поряд Хропунець пив із таким звуком, ніби хтось спускав воду з ванни.
— Це означає, що спізнилися?
— Так.
— Мені шкода. Якби ж я могла чимсь зарадити.
— Нічим.
— Але ти принаймні виконав обіцянку, яку дав Альбертові.
— Так, — сказав Морт гірко. — Принаймні це.
Проїхав майже весь Диск із кінця в кінець…
Має існувати якесь слово на позначення тієї крихітної іскри надії, яку не зважуєшся помітити, бо боїшся, що саме уже визнання її існування змусить її зникнути, як от коли намагаєшся роздивитись фотон. Хіба тільки крадькома глянути на неї, дивлячись ніби повз, обходячи її, чекаючи, коли вона розгориться достатньо, аби явити себе світові уповні.
Він підвів мокре від води лице й подивився на освітлений залишками сонячних променів виднокрай. Спробував пригадати той величезний муляж Диска в Смертиному кабінеті, але так, щоби всесвіт не здогадався, що в нього на думці.
У такі миті здається, що ймовірність є надто крихкою — настільки крихкою, що коли думати заголосно, вона злякається і зникне.
Морт придивився до Серцесвітних вогнів, що майоріли на тлі зірок, і прикинув, де вони з Ізабелл зараз, а де має бути Сто Лат… Отам…
— Північ, — промовив він вголос.
— Вже по півночі, — завважила Ізабелл.
Морт підвівся, намагаючись притишити вдоволення, аби те не блимало, мов маяк, на весь світ, і взяв Хропунця за збрую.
— Сідай, у нас не так багато часу.
— Про що це ти?
Морт нахилився, щоби всадовити її позаду себе. Це було дуже мило з його боку, та сам він при цьому заледве не випав із сідла. Ізабелл чемно прибрала його руки й залізла сама. Хропунець затупцював на місці, ніби відчуваючи Мортове гарячкове збудження, чмихнув і загріб пісок копитами.