— Питаю, про що це ти?
Морт розвернув коня до відблисків призахідного сонця на горизонті.
— Про швидкість темряви.
Гостроріз визирнув з-за парапету на мурі й застогнав. Іскриста стіна уже була за кілька кварталів від палацу, її було чітко видно в октариновому світлі, а шипіння вже навіть не треба було уявляти.
Він чув зловісне дзижчання випадкових частинок ймовірної дійсності, що розбивалися об стіну, перетворюючи свою енергію на звук. Сунучись вулицями, мерехтлива стіна зжерла святкові гірлянди й стрічки, смолоскипи й завмерлий натовп, лишаючи по собі буденно-темні вулиці. Десь там, за нею, — думав Гостроріз, — я спокійно собі сплю в ліжечку, і нічого з цього ніколи не ставалося. От везунчик.
Він пригнувся, зліз із драбини на бруківку й побіг до головної зали, плутаючись у мантії. Просочився крізь вузьку, мов бійниця, щілину між високих дверей, наказав охороні зачинити їх, підібрав поли мантії й побіг боковою галереєю, щоби не втрапити на очі гостям.
У залі, освітленій тисячами свічок, зібралася вся знать рівнини Сто, і майже всі присутні сумнівалися в причині своєї тут присутності. А ще, звісно, там був слон.
Саме слон і переконав Гостроріза, що він уже зійшов із рейок здорового глузду, та ще кілька годин тому слон здавався йому непоганою ідеєю — підсліпуватість Верховного жерця навела його на спогад, що на лісопилці на околиці міста цю тварину тримають в якості вантажопідйомника. Слон був старий, страждав на артрит і був украй норовистим, але в якості матеріалу для жертвопринесення мав виняткову перевагу: Верховний жрець точно його помітить.
Півдесятка вартових боязко намагалися вгамувати тварину, чий повільний мозок раптом пригадав, що о цій порі його власникові слід бути в рідному хліві, де вдосталь сіна, води і часу на сни про спекотні ніжно-зелені хапонійські рівнини. Слон нервувався.
Крім того, невдовзі виявилося, що однією з причин надмірної слонової бадьорості було те, що його хобот у передцеремоніальному сум’ятті намацав чималу амфору з міцним вином. Слон добряче напився. Дивні образи поставали перед його старими очима — вивернуті з коренем баобаби, бої за самиць із іншими представниками свого виду, величний біг вуличками хапонійських селищ та інші напівзабуті приємності. Ще трішки — і йому маритимуться рожеві чоловічки.
На щастя, про це не було відомо Гострорізові, який нарешті зустрівся поглядами із помічником Верховного жерця — перспективним юнаком, який далекоглядно вбрався в гумовий фартух і високі бахили, — і дав йому знак починати церемонію.
Тоді Гостроріз рвонув до роздягальні для жерців і так-сяк нап’яв на себе особливу урочисту мантію, яку для нього пошила придворна швачка, добряче порившись по запасах у пошуках мережива, блискіток і золотих ниток. Мантія вражала пишним оздобленням і могла би слугувати прикладом виняткового несмаку — настільки виняткового, що навіть Верховний канцлер Невидної академії не посоромився б у неї вбратися. Гостроріз дозволив собі п’ять секунд понасолоджуватися своїм відображенням в дзеркалі, а тоді начепив гостроверхого капелюха і побіг назад до дверей, де завбачливо притишив крок і поважно вийшов у залу, як і належить обіймачеві солідної посади.
Він підійшов до Верховного жерця саме тоді, коли Келі рушила центральним проходом між рядів в оточенні пажів, які метушилися навколо неї, мов буксири навколо океанського лайнера.
Незважаючи на вади старовинної сукні, вона здавалася Гострорізові прекрасною. Щось було в ній таке, що збурювало в ньому…
Гостроріз стиснув зуби й спробував зосередитися на проблемах безпеки. Він завчасно розставив охорону в стратегічних точках на випадок, якщо герцог Стогелітський вирішить в останню мить втрутитися у порядок престолонаслідування, а ще весь час нагадував собі стежити за самим герцогом, який сидів у першому ряду і ледь помітно, але неприємно всміхався. Герцог упіймав погляд чарівника, і той поспішно відвів очі.
Верховний жрець здійняв руки на знак тиші. Гостроріз бочком підсунувся до старого, коли той повернувся обличчям до Осердя і скрипучим голосом почав звертання до богів.
Гостроріз знову глянув на герцога.
— О почуйте мене, е-е-е-е, о Боги…
Чи Стогелітський, бува, не дивиться в закишілу кажанами темряву під стелею?