Позаду них клацнув запобіжник.
— Чарівник нехай тримає руки так, щоби я їх бачив, — сказав герцог.
Гостроріз повільно підвівся й розвернувся. Із герцогом був десяток кремезних і дуже серйозних чоловіків — таких чоловіків, чия робота полягає в тому, щоби височіти за спиною таких, як герцог. При них був десяток великих і серйозних арбалетів, чиє призначення було мати такий вигляд, ніби вони от‑от стрельнуть.
Принцеса зіп’ялася на ноги й кинулася до дядька, та Гостроріз перехопив її.
— Ні, — тихо сказав він. — Він не з тих, хто триматиме вас зв’язаною в підвалі рівно стільки часу, щоби миші встигли перегризти мотузки і дали врятуватися від води, що наступає. Він із тих, хто вб’є вас на місці.
Герцог вклонився.
— Гадаю, можна вважати, що боги сказали своє слово, — озвався він. — Очевидно, принцеса трагічно загинула, її розчавив скажений слон. Народ плакатиме за нею. Я особисто оголошу тиждень жалоби.
— Ви не зможете, гості все бачили!.. — почала принцеса таким голосом, ніби от‑от заплаче.
Гостроріз похитав головою. Він бачив, як вартові ходять між роздратованих гостей.
— Вони не бачили. Ви й не уявляєте, скільки всього вони не бачили. Особливо коли вони дізнаються, що бути затоптаними скаженим слоном — це заразно. Від цього уві сні можна загинути.
Герцог задоволено засміявся.
— А ти дуже розумний, як для чарівника, — сказав він. — Та я поки що пропоную вигнання…
— Вам це з рук не зійде, — застеріг Гостроріз. А тоді трохи подумав і додав: — Точніше, може, і зійде, та на смертному одрі ви про це шкодуватимете, і волітимете…
Він замок із відвислою щелепою.
Герцог озирнувся, щоби зрозуміти, куди той дивиться.
— То що там, чарівниче? Що ти побачив?
— Вам це з рук не зійде, — істерично повів далі Гостроріз. — Бо вас тут навіть і не бувало. Цього всього ніби не було, хіба ви не розумієте?
— Стежте за його руками, — наказав герцог своїм людям. — Тільки пальцем ворухне — стріляйте.
Він знов розгублено озирнувся. Чарівник начебто знав, про що говорить. Звісно, чарівники іноді бачать те, чого немає…
— Не матиме навіть значення, чи ви мене зараз вб’єте, — захлинався Гостроріз, — бо завтра я прокинуся в своєму ліжку, а цього всього ніби й не було ніколи. Воно вже пройшло крізь стіну!
Ніч котилася Диском. Звісно, вона завжди була там — ховалася в затінках, ямах і підвалах, та коли повільне денне світло відпливало за сонцем, озера й ставки ночі розповзалися, зустрічалися одне з одним і з’єднувалися. Світло на Диску рухається повільно через щільність магічного поля.
Світло на Диску не таке, як в інших світах. Воно трохи доросліше, пожило на світі, а тому не бачить сенсу в тому, щоби намагатися встигнути одночасно всюди. Воно знає, що хай як швидко рухатиметься, темрява встигне раніше, а тому просто зайвий раз не переймається.
Північ пливла над землею, мов оксамитовий кажан. Та швидше за неї крихітною іскрою на тлі темного світу чвалав Хропунець. Копита його висікали з повітря ревучі вогняні потоки. М’язи його рухалися під гладкою шкірою, мов змії в олії.
Вони летіли мовчки. Ізабелл однією рукою обіймала Морта за пояс і спостерігала, як навколо іншої долоні миготять іскри усіх восьми кольорів веселки. Крихітними тонкими цівками світло стікало з її руки й відблискувало на кінчиках волосся.
Морт повів коня нижче, й кипуча хмара, що розтягнулася на багато миль, лишилася над ними.
— Тепер остаточно ясно, що я божеволію, — пробурмотів він.
— Чому ти так кажеш?
— Щойно бачив там внизу слона. І подумав: нічого собі. Глянь, он уже попереду Сто Лат.
Ізабелл визирнула з-за Мортового плеча. Далеко попереду маяло світло.
— Скільки в нас часу? — нервово запитала вона.
— Не знаю. Мабуть, кілька хвилин.
— Морте, я раніше не запитувала…
— Про що?
— Що ти робитимеш, коли ми прилетимо?
— Не знаю. Я сподіваюся, що якось на місці розберуся, що матиму якісь підказки.
— І як?
— Їх немає. Та ще є час. Альбертове заклинання може спрацювати. А я…
Морта охопив жах, і він замовк на півслові. Склепіння дійсності випиналося над палацом, мов мертва медуза. Ізабелл промовила:
— Що ж, гадаю, час уже майже вийшов. Що тепер?
— Триматися міцно!