— Гострорізе! — гаркнув Морт.
Чарівник кивнув, упіймав Келі за талію й закинув її на спину Хропунцеві.
Підібгавши поділ мантії, він вліз у сідло позаду Морта, а тоді нахилився й підсадив Ізабелл. Кінь заточився, ніби скаржачись на перевантаження, та Морт скерував його до виходу й погнав уперед.
Склепіння сунулося над ними, коли вони процокотіли залою, подвір’ям і зрештою поволі здійнялися в небо. Перлистий туман густішав навколо них, до нього лишалося кілька ярдів.
— Даруйте, — звернувся Гостроріз до Ізабелл і торкнувся до гостроверхого капелюха. — Вогнець Гостроріз, Чарівник першої категорії, випускник Невидної академії, колишній Королівський упізнавач і невдовзі, мабуть, страчений.
Чи ви, бува, не знаєте, куди ми прямуємо?
— У володіння мого батька, — прокричала Ізабелл проти вітру.
— А я з ним знайомий?
— Сумніваюся. Ви б такого не забули.
Хропунець відштовхнувся від парапету на палацовому мурі, напружився й продовжив набирати висоту. Гостроріз знову відхилився назад, притримуючи капелюх.
— А хто цей добродій, про якого ідеться? — прокричав він.
— Смерть, — відповіла Ізабелл.
— О, ні…
— Так.
— Он як.
Гостроріз глянув униз на далекі вершечки дахів і криво всміхнувся.
— А не простіше буде, коли я просто зараз зістрибну?
— Він дуже милий, коли ближче з ним запізнатися, — виправдалася Ізабелл.
— Правда? Гадаєте, буде така можливість?
— Тримайтеся! — попередив Морт. — Приблизно от зараз має бути…
В небі перед ними розчахнулася чорнота й проковтнула їх.
Порожня, ніби кишеня бідняка, бульбашка дійсності невпевнено поколивалася і вирішила стискатися далі.
Вхідні двері відчинилися, і з-за них визирнула Ізабелл.
— Вдома нікого немає, заходьте скоріше.
Усі решта зайшли в передпокій. Гостроріз сумлінно витер ноги.
— Тіснувато тут, — критично зауважила Келі.
— Всередині дім більший, ніж зовні, — сказав Морт, а тоді звернувся до Ізабелл. — А ти всюди подивилася?
— Я навіть Альберта не знайшла. Не пригадую, щоби колись його не бувало вдома.
Вона чемно кашлянула, пригадавши про обов’язки господині.
— Може, хтось хоче пити?
Келі не звернула на пропозицію уваги.
— Я чекала, що це буде замок. Чорний, великий, з високими темними вежами. А тут підставка під парасольки.
— В ній коса стоїть, — зауважив Гостроріз.
— Ходімо усі в кабінет і присядемо, впевнена, нам усім це буде на користь, — поспішно запропонувала Ізабелл і штовхнула двері, оббиті чорною тканиною.
Гостроріз і Келі зайшли всередину, про щось сперечаючись між собою. Ізабелл взяла Морта під руку.
— Що ми робитимемо далі? Батько розлютиться, якщо їх тут знайде.
— Я щось придумаю, — відповів Морт. — Перепишу біографії абощо. — Він втомлено всміхнувся. — Не переймайся так. Щось вигадаю.
Двері грюкнули за його спиною. Він озирнувся й побачив Альбертів вишкір.
Величезне шкіряне крісло повільно розвернулося. Смерть дивився на Морта, склавши кістляві пальці. Упевнившись, що всі достатньо нажахані, він заговорив:
— ПОЧИНАЙ, Я УВАЖНО СЛУХАЮ.
А тоді підвівся. Здавалося, його зріст більшав, а світла в кімнаті ставало менше.
— І МОЖЕШ НЕ ПРОСИТИ ВИБАЧЕННЯ, — додав він.
Келі сховала голову в мантію на широких Гострорізових грудях.
— Я ПОВЕРНУВСЯ. І Я ЛЮТУЮ.
— Пане, я, — почав Морт.
— МОВЧАТИ, — наказав йому Смерть і поманив Келі вапняно-білим вказівним пальцем. Вона повернулася до нього обличчям, її тіло не наважувалося опиратися.
Смерть простягнув руку й торкнувся її підборіддя. Морт потягнувся до меча.
— І ЦЕ ОБЛИЧЧЯ ТІЄЇ, ХТО ПУСТИВ У МОРЕ ТИСЯЧІ СУДЕН І СПАЛИВ БЕЗВЕРХІ ВЕЖІ ПСЕВДОПОЛІСА? — поцікавився Смерть. Келі, ніби загіпнотизована, дивилася на червоні жарини далеко-далеко в глибинах чорних очиць.
— Ем, даруйте, — озвався Гостроріз, знявши капелюха й шанобливо тримаючи його біля грудей.
— ЩО ТАМ? — відволікся Смерть.
— Не тієї, пане. Скоріш за все ви маєте на увазі когось іншого.
— ЯК ТЕБЕ ЗВАТИ?
— Гостроріз, пане. Я чарівник, пане.
— Я ЧАРІВНИК, ПАНЕ, — передражнив його Смерть. — МОВЧИ, ЧАРІВНИЧЕ.
— Так, пане. — Гостроріз відступив.
Тепер Смерть дивився на Ізабелл.