Смерть не зважав на Морта. Він задумано дивився під ноги і відгрібав із проходу рештки герцогового життя.
Морт закричав і замахнувся вгору. Присутні підтримали його радісними вигуками, бо вже давно чекали від нього цього ходу. Навіть Альберт плескав у зморшкуваті долоні.
Та замість дзенькоту скла, на який розраховував Морт, не почулося… нічого.
Він розвернувся й спробував удруге. Лезо пройшло крізь клепсидру, не розбивши її.
Зміна у щільності повітря підказала йому занести меч над головою і вдарити в ту саму мить, коли Смерть підступно наносив удар згори. Морт наніс слабкий і повільний удар у відповідь, та Смерть відскочив назад.
— ЦЕ КІНЕЦЬ, ХЛОПЧЕ.
— Морте, — виправив Морт. І підвів погляд.
— Морте, — повторив він і, замахнувшись знизу, перерубав держало коси навпіл. Гнів закипав у нього всередині. Якщо він зараз помре, то принаймні під справжнім своїм іменем.
— Я — Морт, старий покидьку! — заверещав він і, оточений візерунком синього світла, що не встигало за мечем у складній комбінації ударів, кинувся до усміхненого черепа. Смерть сміючись позадкував, осів під градом лютих ударів, що розсікали держало коси знову й знов.
Морт кружляв навколо нього, колючи й рубаючи, та невиразно усвідомлював, навіть крізь червоний туман люті, що Смерть відповідає на кожен його рух, тримаючи осиротіле лезо коси, мов меч. В його захисті не було дірок, а на самому гніві він довго не протримається. Я ніколи не здолаю його, думав він. Єдине, що можна зробити, це затримувати його стільки, скільки стане сил. І бути переможеним, мабуть, краще, ніж перемогти. Кому потрібна та вічність?
Крізь завісу втоми він бачив, як Смерть випростує кістки й заносить лезо у грайливому круговому ударі — повільному, ніби рухається крізь патоку.
— Батьку! — скрикнула Ізабелл.
Смерть повернув голову.
Може, Мортів розум і змирився з майбутнім, що чекало попереду, та тіло — певно, відчуваючи, що саме воно втратить у цій грі найбільше, — протестувало. Воно піднесло руку, що тримала меч, у невпинному ударі, який вибив лезо зі Смертиної руки й пришпилив його до найближчої опори.
Несподівано для себе Морт усвідомив, що запала тиша. Він більше не чув настирливого ледь чутного шелесту, що допікав йому останні десять хвилин. Він зиркнув убік.
У його клепсидрі висипалися вниз останні дрібки піску.
— БИЙ.
Морт заніс меч над головою й подивився в двійко синіх вогників.
Опустив меч.
— Ні.
Смерть махнув ногою з такою блискавичною швидкістю, що Гостроріз зіщулився.
Морт безшумно згорнувся калачиком і відкотився. Крізь сльози болю він бачив, як Смерть іде до нього з лезом коси в одній руці й його, Мортовою клепсидрою в іншій. Він бачив, як Смерть презирливо відштовхнув Келі й Ізабелл з дороги, коли вони спробували схопити його за плащ. Бачив, як він вдарив Гостроріза під ребра, і як свічник випав із руки чарівника й подзенькотів підлогою.
Смерть стояв над ним. Вістря коси завмерло перед Мортовими очима на мить, а тоді здійнялося вгору.
— Твоя правда. Немає справедливості. Тільки ти.
Смерть завагався, а тоді опустив лезо. Глянув через плече на Ізабелл. Та трусилася від люті.
— ТОБТО?
Вона зухвало й гнівно дивилася Смерті в лице, а тоді відвела руку назад, замахнулася, вивела її вперед і вдарила з таким звуком, ніби поцілила в коробку з доміно.
Не існує в світі нічого гучнішого за ту тишу, що запала після того.
Келі заплющила очі. Гостроріз відвернувся й прикрив голову руками.
Смерть дуже повільно підніс руку до черепа.
Груди Ізабелл здіймалися й опадали так, що Гостроріз від такого видовища мав би полишити магію назавжди.
І от нарешті голосом ще глухішим, ніж зазвичай, Смерть запитав:
— НАЩО ТИ ТАК?
— Ти казав, що забавки з долею бодай однієї людини можуть зруйнувати цілий світ, — сказала Ізабелл.
— ТАК?
— Ти втручався в його життя. І в моє. І, — вона вказала на уламки скла на підлозі, — в їхні також.
— І ЩО?
— Як ти за це відповідатимеш перед богами?
— Я?
— Так!
Здавалося, Смерть був здивований.
— Я ПЕРЕД БОГАМИ НЕ ВІДПОВІДАЮ. ЦЕ БОГИ ВІДПОВІДАТИМУТЬ ПЕРЕДІ МНОЮ КОЛИСЬ.
— Це якось не дуже справедливо, хіба ні? Хіба богам немає діла до справедливості й милосердя? — огризнулася Ізабелл. Непомітно для всіх вона встигла підняти меч із підлоги.
Смерть вишкірився.
— Я ДУЖЕ ТІШУСЯ, ЩО ТИ ДОКЛАДАЄШ АЖ ТАКИХ ЗУСИЛЬ, — сказав він, — ТА ТИ ЇХ ВИТРАЧАЄ НІ НА ЩО. ВІДІЙДИ.