— Постові дають звістку про наше прибуття, Петре Івановичу, — взагалі сигналізація наче десь у піратському кишлі… Я думаю, треба посилити дозор: «гості» можуть завітати ще цієї ночі.
Вогнища при вході в гавань палахкотіли до самого ранку, а коли зійшло сонце і шлюп підняв якорі та рушив до берега спокійною гладінню бухти, з далекої фортеці, з узгірка, воднораз гримнули дві гармати. Ядра спінили воду дуже далеко від шлюпа. На палубі хтось глузливо крикнув:
— Недоліт!..
— Що це значить? — вражено спитав Рікорд, вдивляючись у чудну якусь фортецю, всю обвішану смугастою матерією, обставлену щитами, на яких, — це легко можна було розглядіти в підзорну трубу, — чорніли грубо намальовані амбразури.
Капітан покручував гудзик мундира:
— Не думаю, щоб це був салют.
— Виходить, це погроза? «Не наближайтесь»?
— Очевидно, посильні з Ітурупу ще не прибули. Офіцер обіцяв мені, що повідомить на Кунасірі про наші дружні наміри… А втім, у цій гавані бував наш перекладач, він знає їхні порядки…
Рікорд кивнув вахтовому:
— Викликати перекладача…
Курілець помітно розгубився. Боязко позираючи на берег, він тільки знизував плечима:
— Ні, не розумій… Це зовсім не розумій…
— Але чому над містом і над фортецею так багато прапорів? — спитав Рікорд.
— Теж не розумій… Вони завсіди так роблять, коли начальник приїхав.
— Я починаю думати, — зауважив Рікорд, — що ці два постріли таки справді були салютом…
Капітан похитав головою:
. — Ні, щось не схоже… Та ми зараз з’ясуємо обстановку. Накажіть спустити шлюпку. Зі мною йдуть штурманський помічник Средній, чотири матроси й перекладач.
— А коли це пов’язано з небезпекою, Василю Михайловичу?
— Ми не можемо одмовитись від опису гавані. І друге: нам треба поповнити запаси. Невже ці непрохані гості такі бездушні, що відмовляться продати хоч трохи продуктів? Вони ж і самі моряки і знають, що таке нужда на морі.
Шлюп кинув якорі за два кілометри від берега. Ранок стояв ясний, тихий, незвичний для цих місць. Далекі гори немов складені були з синьки. Синьою була й вода за бортом шлюпки, і крила чайок, що щирили над спадистою хвилею. Бистро розтинаючи неквапливі хвилі, шлюпка наближалась до мовчазного берега, де Головнін, хоч як вдивлявся, не бачив жодної людини.
До лінії слабкого прибою лишалось щонайбільше п’ятдесят сажнів, і Головнін уже намітив місце для висадки, коли над самою шлюпкою, над головами моряків, вуркочучи пронеслось ядро… Всі батареї фортеці воднораз відкрили вогонь, — високі сплески оточили шлюпку, щось глухо вдарило В підводну частину борту.
«Напевно, пробоїна?»-подумав Головнін, наказуючи гребцям розвернутись. Білі сплески вкрили вже дерев’яні решітки на дні шлюпки, однак, покірна веслам, вона впевнено, круто розвернулась, не описуючи півкола, і полетіла назад до «Дианы» по збуреному, завихреному зибу, крізь шумну солону зливу піднятої ядрами води.
— Погано… Дуже погано стріляють, — сказав Головнін, посміхнувшись до матросів. — Таку близьку ціль з першого залпу слід було б накрити! І заряджають вони повільно, гави… Ну, підлі пірати, я б вас провчив, коли б був у мене наказ!
Назустріч капітанській шлюпці від «Дианы» вже мчали озброєні гребні судна. За першим же залпом японських гармат Рікорд послав їх на виручку Головніну. Та допомога не була вже потрібна, — шлюпка виходила за дистанцію обстрілу непошкодженою.
Японці, звичайно, бачили з фортеці, що тепер ядра їхні роблять недоліт, І все ж запекло стріляли. Головнін дивувався з цього безглуздя:
— Певно, зраділи, що трапилась нагода попрактикуватися? Чи в них перевантажені арсенали? Ану, лишень, Рікорд, пошли їм один «гостинець», та так, щоб неодмінно у. фортецю влучив!..
На шлюпі пролунав сигнал бойової тривоги; комендори метнулись до гармат. Ті кілька повільних секунд, коли корабель наче завмер на незримому вирішальному рубежі і люди на ньому наче затамували подих, Головнін пізніше не міг згадати без хвилювання. Саме ці хвилини вирішали хід дальших подій. Коли б гримнув постріл, він багато дечого змінив би на краще в подальшому плаванні «Дианы», в долі самого Головина.
Шлюп, певно, пішов би в протоку, що відокремлює Кунасірі від Мацмаю, або повернувся б до північних островів пасма, де теж було ще чимало незавершених справ. Однак постріл не пролунав, і хоч капітан зробив обачно, давши інший наказ, люди на березі на це не зважили.
— Стривай-но, братіку, — сказав Головнін комендорові, хутко піднімаючись на палубу шлюпа. — Починати воєнні дії без волі уряду ми не повинні.