Рікорд розплющив очі:
— Ні, я не лежатиму в постелі. Я дуже поспішаю, друже мій, і не маю права затримуватися навіть на добу… Що з конем? Зможе він везти далі?
— Коня покалічено. Доведеться залишити його в тайзі… Важко буде нам на цьому перегоні.
— Однаково, їдьмо. Допоможи-но мені дістатися на стежку. Ми не маємо права затримуватись і на годину…
Повисаючи на плечі провідника, тягнучи зламану ногу, він поволі видерся на косогір. Глуха тайга залягла довкола на сотні й сотні верст. Вітер гудів над лісистими перевалами, мов над штормовим океаном. З хмурого неба сипав мокрий сніг… Скільки ж ще разів мають змінюватися попереду оці ущелини, гори, долини, цей похмурий і все однаковий пейзаж? Чи вистачить Рікордові снаги подужати весь Сибірський шлях, доїхати до Петербурга й повернутися, неодмінно повернутися в Охотськ ще цієї зими? Він згадував далекий Кунасірі, берег, окреслений білою лямівкою прибою, і капітана, що стояв на обмілині, перед зазивною далечінню, мов перед суворою своєю долею… Вчувався Рікордові голос капітана:
— Ви, звичайно, повернетесь за нами?..
Зціпивши зуби, щоб стримати стогін, Рікорд повторював два слова:
— Ми повернемось!..
На березі порожистої гірської річечки провідник зупинив коня. Навіть йому, що народився й зріс у тайзі, було нудно на цій сумній дорозі. Знов міняючи пов’язку на нозі супутника, він міркував уголос:
— Це не ти кажеш, моряче, це каже твій сон… Ти спиш усе частіше, і кров іде в тебе з рота. А нога твоя зовсім почорніла, — погано, авжеж, дуже погано! Якщо ми колись повернемось, то це буде чудо, як у твоєму щасливому сні. Тільки ти, мабуть, помреш, навіть Іркутська не побачиш…
Він знав, що тільки-но Рікорд прийде до пам’яті, він накаже:
— В дорогу!..
Так від станції до станції, по просіках, по першій кризі тайгових річок, змучені, усі в саднах і в грязюці, неголені, в подертому одязі, вони вперто посувалися вперед, і коли з скелястого кряжа вночі побачили далеко попереду, на пологому березі Ангари, мерехтливі вогники Іркутська, Рікорд мимоволі спитав у провідника:
— Ти теж бачиш місто? Ну, правду скажи, бачиш?..
— До Іркутська лишилося п’ять верст, — відповів провідник.
Рікорд засміявся:
— Виходить, ми проїхали три тисячі верст, і це за тридцять шість днів, ще й такими дорогами!.. Віриш тепер, приятелю, що ми доберемось і до Петербурга?..
Провідник здивовано похитав головою:
— В тебе вірне серце, моряче… Тепер і я люблю твоїх товаришів, що лишилися десь на острові…
… Іркутський губернатор зміг прийняти Рікорда аж на другий день після обіду. Дуже допізна веселилися в губернатора прошені гості, отож зранку «хазяїн Сибіру» почував себе втомленим. А якийсь там морський офіцер, що приїхав з Охотська, був до нечемності наполегливим. Цьому офіцерові треба було добряче вичитати, щоб і всім переказав, які суворі порядки тут, в губернському місті.
Особливо обурило губернатора, що офіцер навіть не вважав за потрібне як слід подбати про свою зовнішність: поголений він був погано; підозрілі садна на обличчі не запудрені; кітель на ньому не новий, ношений, та ще й якийсь ціпок у руці. Бракувало тільки, щоб цим ціпком він на самого губернатора замахнувся…
— Чим можу бути корисний? — сухо спитав «хазяїн Сибіру», вже не дивлячись на офіцера. — Доповідайте якнайкоротше, я зовсім не маю часу…
— Ідеться про честь російського флага і флоту, — сказав офіцер.
— О, як бучно! — байдуже зауважив губернатор.
— І все ж саме так… Ідеться про долю російських моряків, віроломно захоплених в полон японцями…
Доповідь офіцера була коротка й діловита: жодного зайвого слова, чи вигуку, чи жесту. Рікорд розповідав про напад японців, про своє прибуття в Охотськ, про дорогу з Охотська в Іркутськ так безстрасно, наче й не був учасником цих подій. Що вразило губернатора, — нечувано короткий час, за який цей моряк устиг дістатися до Іркутська.
— Я знаю сибірське бездоріжжя, особливо в бік Якутська, — мовив він, трохи злагіднівши. — Мушу сказати вам одверто, ви мчали як на крилах…
— Я готовий сьогодні ж вирушити в Петербург, щоб одержати наказ про військову експедицію в Японію, — сказав Рікорд.
— Ви думаєте, це так просто? — спитав губернатор, розглядаючи якісь папери.
— Але наші моряки, в полоні! Вони нічим не викликали цього провокаційного нападу японців…
Відкинувшись на спинку крісла, губернатор переглядав рукопис, час від часу щось виправляючи олівцем.