- Місцевий?
- Міжнародний, сержанте. Здається, нам прийдеться полетіти у коротку відпустку.
Вони мчали нічною Москвою, випереджаючи повільніші машини з правої сторони, сигналячи та впихаючись в черги на світлофорах, обминаючи корки по технічному рядові. Сергій вів лімузин неначе автомат – без емоцій та лишніх рухів, не звертаючи уваги на погрожуючих їм водіїв.
Втеча – це не вихід.
- Це тільки тактичний відступ на наперед встановлені позиції. Тут робиться дуже тісно.
Відступ? – голос у нього в голові вперше прозвучав майже знущально, нібито знав не тільки історичні факти, але й і його справжні емоції. – Наполеон відступив з-під Москви. Німці відступили аж до Берліна. Троцький вважав, що буде в безпеці аж на другому боці земної кулі.
- Як ти смієш порівнювати мене з ними! – Артур рвонувся на сидінні, в гніві вдарив долонею в двері. Вирвав з кишені авторучку, подивився на неї з вогнем ненависті в очах. – Та за яким правом!...
- Шефе, за нами хвіст.
Голос Серьожі блискавично остудив емоції Артура. Він озирнувся в броньовану шибу, відхилив червону занавіску.
- Дві машини, зараз вони на смузі зліва від нас. Повідомлю хлопців, нехай приєднаються і…
Так.
- Ні.
Так!
- Артуре Вікторович, якщо нам потрібно…
- - Ні. – Артур почув, як голос натужно виходить крізь стиснуте горло. – Ні, нехай їдуть по Агату… Передай їм, що вони повинні поспішити! Давай!
Охоронець почав вигавкувати накази в телефон, потім здивовано подивився в слухавку, постукав нею по керму.
- Шеф, мережа не працює.
Артур вийняв свій телефон, набрав номер. Спробував ще раз, потім кинув мертвий гаджет.
- Відключили на…! Серьожа, в тебе зброя є?
- Так точно, шефе.
- Поверни на наступну бічну. Їдь по вулицям, які тобі відомі, будь готовий зробити, що я скажу і як скажу.
- Так точно, шефе.
Автомобіль закинуло, коли з писком шин вони в'їхали поперед тролейбусу, що повз по протилежній стороні і пірнули в лабіринт великих і малих вуличок. Якусь хвильку здавалося, ніби вони відірвались від погоні, але потім фари повернулись – спочатку одна пара, а потім і друга з'явилися на перехресті, яке вони тільки покинули.
- Націлили нас, шефе. Мабуть нам причепили передавач.
- На щастя – не бомбу… - кисло посміхнувся Артур. – Сержанте, ви добре прожили життя? Тільки щиро.
- До матері дзвонив дуже рідко, Артуре Вікторовичу. А так ніяких жалкувань.
Артур вийняв зі схованки "тетешку", сунув в кишеню запасну обойму. Глибоко зітхнув, відтягнув і спустив повзун, досилаючи патрон до комори.
- За Вітчизну, за Сталіна, сержанте.
- За перемогу, Артуре Вікторовичу. Зараз?
- Зараз.
Автомобіль загамував, різко повернув вправо, вскочив на тротуар, після чого його закинуло вліво, вбиваючи фарою в вантажівку, що стояла на узбіччі, і розвернуло поперек дороги.
Артур ще тільки подумав, що Серьожа був непоправним, довершеним ідіотом -- службистом і найкращою людиною, яку тільки можна було знайти – навіть зараз він вважав за краще забезпечити йому шлях до втечі, а сам ризикував життям.
Він рвонув ручку і навалився на двері плечем. Викотився на асфальт, відразу ж підірвався, вихилився з-за багажника і почав стріляти в машини, що наближалися, всаджуючи кулі дещо вище вогнів фар, просто в передню шибу.
Справа відізвалась коротка, відмірена черга з "калашнікова" Сергія, який вже вибрався через двері пасажира.
Важко сказати, чи то у охоронця було більше щастя, а може він спеціально стріляв по шинах – але одна шина на колесі машини, що мчала прямо на них, с гуком луснула, машину кинуло вбік і вбило в автомобілі, що стояли на тротуарі, обертаючи її навколо власної осі і сиплючи іскрами з ободу, який драпав асфальт.
Кулі з автомату відразу ж проорали борт "беемве", посипалося скло. З автомобіля висунулася рука з автоматом, на вильоті стволу блиснув вогонь. Артур сховався за капотом і пірнув убік, між легкові машини, які були на стоянці.
Другий автомобіль вже наближався вулицею, але ж як тільки водій зорієнтувався, що діється, різко загальмував. Двері відкрилися, і з машини висипалися люди – один відразу ж почав стріляти, прикриваючи вогнем колег, які влаштовувалися по боках.
- Шефе, на землю! – загарчав Серьожа, вирвав чеку і взяв замах.
Рука вже описала повну дугу, коли куля пробила обидві шиби лімузина і трафила охоронця просто в плече. Сергій Костянтинович Руденко, сержант морської піхоти з Афганістану, двічі відзначений за мужність в бою, Герой СРСР, що мав право на перші місця в театрах та обслуговування поза чергою в урядових установах, а ще гангстер і вбивця на замовлення, полетів назад, граната випала з його руки, стукнула об дах їхньої машини і скотилася на землю з другої сторони.