Ні!
- Артуре Вікторовичу. Яка ж неочікувана зустріч.
Артур підняв очі. З ненавистю подивився на Дмитра Білого, одного з найдорожчих і найкращих платних вбивць в місті.
Цієї ночі Білий виглядав дещо неадекватно до свого прізвиська. Зазвичай бездоганно чисте пальто було заплямовано болотом, волосся скуйовджене. З пальців правої руки на землю краплями стікала на землю кров, ліва рука тримала "макарова", який ще димився.
- Не доплатили нам за вас, господин поляк. – Вбивця цмокнув і покрутив головою. – Трьох людей втратив, а може й більше. Але ж то нічого, то вирівняється.
Дмитро Ахмедович, я вам все вирівняю. Не стратите. Скажи йому це, дурень!
- Дмитро Ахмедович, я вам все вирівняю, - прохарчав Артур, чуючи, як в горлі в нього булькає кров з простреленої легені. – Не стратите…
Білий покрути головою, випростувався.
- Нє-а. Сьогодні ви же нічого мені не вирівняєте, сьогодні ваш кінець. Моліться, якщо ви, комуняки, хоч в щось взагалі вірите.
- Ах ти, платна суко…
- Красиві останні слова.
Білий нещиро скривився і націлився просто між очей жертви.
Нііііі:…
Сухо клацнув пістолет.
Білий здивовано заморгав.
Подивився на діру в пальті і на червону пляму, яка розливалася навколо неї.
Він ще хотів, незважаючи на все, натиснути на спусковий крючок, але рука не втримала зброї. Вбивця випустив "макарова", який клацнув об асфальт, потім сам звалився вслід за ним.
Над Артуром Вікторовичем було тільки нахмурене, чорне листопадове небо.
Потім його заслонило бородате, заросле обличчя.
А потім вже було нічого.
Х АКТ
По тому
Йому здавалося,
що його тіло не важить нічого, а сам він летить. Підноситься над бетонною підлогою, ковзає крізь пустоту ледь освітлених сходових кліток і планує над залитими коридорами.
Потім гравітація невблаганно поверталася, приносячи з собою потворний біль в грудній клітці, пульсуючу в скронях кров і нудоту, коли шлунок обурювався на кров, що стікала стравоходом.
Артур намагався поворушитися, встати на ноги, замість того, щоб лежати на животі, але тоді хтось відзивався захриплим голосом, говорив щось то грізно, чи то знову заспокійливо.
Свідомість відпливала і поверталася, приносячи хвилі споминів та видінь, які накладалися одна на одну.
Врешті біль відійшов, а разом з ним втекло почуття часу та реальності.
☭
Єдина електрична лампочка бзикала нерівним світлом, ледь розганяючи напівтемряву. В трубах щось сичало і стукало, засувки пітніли краплями гарячої води, яка збиралася на підлозі невеликими, іржаво-бурими калюжами.
Артур лежав на продавленому матраці в кутку приміщення, втиснутий під коліно теплопроводу.
Прострелена легеня ще боліла і тягнула, хоча він вже не кашляв кров'ю. Бинти не дозволяли вдихнути повітря, але в нього з'явилося враження, що зараз знаходився, скоріше, далі ніж ближче до смерті.
- Ей.. ей!...- заволав він слабко п'яничці, що зараз дрімав в кутку, а перед тим міняв йому пов'язки.
Розкошлачена голова здригнулася, піднялась. Водянисті очі подивилися з-під кущуватих брів. Він вже десь бачив це обличчя, пам'ятав його ніби крізь туман…
- Лежи, - захрипів жебрак з-під "Метрополю". – Лежи, ще не час вставати. Зшито, чим було, то і розійтись може. Не піднімайся.
Артур покивав, слабко посміхнувся.
- Старлей… старший лейтенантСтоліцький. Я вас пам'ятаю.
- Було. Було і так колись. Погони, зірки, солдатська слава. Давно, давно тому, підчас війни. І все минуло. Зараз ти лежи, відпочивай. Пити не хочеш? Тоді спи
Поволі, в болях і судомах гарячки Артур приходив до тями.
В підземеллях не було ні дня, ні ночі, час ніби став на місці. Артур намагався запустити годинник з розбитим скельцем, але стрілки зупинялися через неповну пару годин. Він хотів рахувати краплі, що капали з труб, але ж ті летіли то швидше, то повільніше в залежності від тиску, що мінявся в магістралі.
Його господар з'являвся нерегулярно, часом зникаючи і залишаючи Артура на довгі періоди самотності. А в інші рази він міг спати в своєму барлозі так довго, що Артур починав боятися, а чи не вмер той часом.
Лампочка то пригасала, то розгорялася. Світ закінчувався на порозі залізних дверей.
- Ну, таваріщ старшина, покажіть, що там у нас, - пробудився жебрак. – Пора шви зняти, я тут антибіотик приніс. Тепер воно або ж пан, або ж пропав.
Артур ковтнув таблетки, що смерділи брудними руками безхатченка. Запив мутнуватою водою з заслуженої фляжки. Тяжко звалився на спину, в той час коли "товариш" взяв в руки проржавілі ножиці і почав, один за другим, підважувати і розрізати вузли на рані.