Постріл зарубцювався негарно: нерівним, поривчастим струпом, з якого виступали шматки ниток різного кольору, аби як поєднуючи краї вихідного отвору кулі. На ребрах налилися болючі цисти, в легені щось хрипіло…
Але ж він жив.
Це граничило з чудом, що в подібних умовах рана не почала гноїтися, а сам він не вмер.
У вузькому, тісному лігві безхатченка панували безлад і бруд. Під стінами висилися стоси газет та пляшок, на яких шкреблися миші. Колонії різнокольорової плісняви поволі вкривали пакунки з рештками недоїдених бутербродів і пінопластові коробочки від їжі навинос. В обрізаній пластиковій пляшці набирав сили компот з недопалків.
Пахло пропотілими, ніколи не праними сорочками, старою сечею і перетравленим спиртним.
Поволі Артур починав набирати сил. Спочатку зміг самостійно перевернутися набік, щоб сягнути по білий, емальований лікарняний нічний горщик, потім навіть не потребував допомоги, щоб натягти штани.
Лейтенант-безхатченко кормив його і поїв, міняв пов'язки. Артур намагався не дивитися, не думати, що він їсть і звідкіля взялися шматки їжі, які йому до рота вкладали брудними, сукуватими пальцями з нігтями мов чорні лінії.
Спочатку у нього в голові клубилися думки: про його фірми, банки, автомобіль… Про Серьожу, в долі якого він не був впевнений; про дочку, яку повинні були охороняти його люди. Але ж поступово все це затихло, поблякло, розпустилося, шматок за шматком, в горілці, яку йому по наперсткові вливали до горла.
Коли Артур вперше встав, у нього в голові закрутилося. Але ж він зміг не впасти, навіть зробив декілька тремтливих кроків і тяжко усівся на залізному табуреті.
- Як довго… Скільки я вже тут?
Бомж знизав плечима.
- Тиждень, два… місяць? Яка різниця, товариш старшина?
- Для мене велика. – Артур нахилився по газету, що лежала на підлозі. Засичав від болю, але ж аркуші підняв, подивився на дату: дев'яносто другий рік. Зім'яв непотрібне сміття, кинув до кута. – Мені треба повертатися… Де я взагалі знаходжуся?
- В безпечному місці.
"Безпечне місце" було частиною теплового вузла, поєднаного плутаниною засмічених коридорів з покинутою станцією метро.
Артур поступово, метр за метром, досліджував забуте підземелля. Присвічуючи собі допотопним ліхтарем, він виходив на все більш довгі прогулянки, перескакуючи по укладених в воді тротуарних плитах, переправлявся через залиті водою відрізки тунелів метро. У нього не знаходилося відваги самому глибше заглибитися в коридори, хоча там повинен був знаходитися вихід на поверхню.
Він приходив на недобудовану станцію. Дивився на так ніколи і незавершені мозаїки на стінах, що представляли радісних, м'язистих робітників и рум'яних, веселих селянок. Сідав на порваних, порізаних сидіннях в проіржавілих вагонах, які колись давно скотили сюди люди, що працювали на славу давно вже неіснуючої Імперії.
Тільки через якийсь час він зорієнтувався що є насправді, зовсім насправді – сам.
Коли безхатченко в черговий раз пішов з їхнього спільного притулку, Артур почав поволі, методично обшукувати все приміщення. Кожен закуток, кожну дірку і щілину. Він перетряс всі коробки, заглянув під стоси газет…. Її не було. Її ніде не було.
- Де тиїї сховав? – процідив він крізь зуби, коли його господар повернувся з поверхні.
П'яничка подивився почервонілими, обведеними темними колами очами над стволом пістолета. Відклав набік пластикову сумку з зібраними залишками їжі і наполовину пустими пляшками з трунками.
- Вона тобі непотрібна. Вже ні.
Артур схопив його за горло, притиснув до стіни. Всунув "тетешку" під підборіддя бомжеві і відтягнув курок.
- Де вона?
Байдужість на обличчі того була вражаючою: ніяких емоцій, нуль страху. Він слабко посміхнувся до Артура, як дорослий, який дивиться на маля, яке закотило істерику.
- Вже ні. Тепер ти не мусиш того робити. Можеш, але не мусиш. Сам подивись. Послухай.
- Звідки… звідки знаєш?
Артур відсунувся, заточився.
Безхатченко повернувся до нього боком, почав витягувати з торби надкусані бутерброди, не до кінця очищені овочі, банку з відірваним відкриваючим шплінтом. Під кінець поставив на газету недопиту пляшку з горілкою, показав Артурові на сидіння.
- Сідайте, таваріщ сержант. Звідкіля що я знаю, га?
Вони їли мовчки, малими шматочками. Назовні мав панувати страшний мороз, їжа була холодною, навіть без сліду плісняви. Випили по ковтку горілки з горла, під кінець Артур обізвався: