- Звідки ти знаєш, що я можу, а що – ні? Для чого ти забрав у мене авторучку?
П'яничка знизав плечима, струснув кучмою волосся.
- Тут, на низу, кожен вільний. Тут ніщо не підписують, тут немає грошей, немає бізнесів. Кожен просто живе. Те, що підняв з землі, може придатися, а от авторучка – ні. Вам вона не потрібна,таваріщ сержант.
- Лейтенанте… товаришу лейтенанте… - Артур стиснув кулаки. Він не був в стані згадати, як того звуть. – Товаришу, віддайте мені мою авторучку. Я вам заплачу, їжі принесу… Сигарети, багато сигарет. Яких забажаєте.
В очах бомжа запалився вогник зацікавленості, але відразу ж згас. Він знову труснув головою.
- Нє-а. Непотрібне і шкідливе те, чого дають дуже багацько. Тільки стільки, щоб було. Ніколи про запас.
- Тоді виведи мене нагору, - постановив Артур.
- А ти того хочеш? Насправді бажаєш до того повернутися?
Той замислився. Вперше за безпам'ятні часи він був насправді сам, належав тільки собі… В пам'яті спливали спомини з минулого, до цього часу наче затуманені та побляклі, а тепер знову вони набирали кольорів. Все те, що він втратив, від чого відрікся, від чого відмовився заради нового, начебто кращого життя.
- Ви вбили людину, щоб мене урятувати, - вирішив він змінити тему. – Для чого?
П'яничка скривився, брудний палець сунув до рота.
- Не першу і не останню. Вас я знав, його – ні… А це добрий пістолет, "тульський Токарєва". У мене самого був такий в сорок четвертому. Добрий… А ви ж не зовсім погана людина, таваріщ старшина. Тільки загубилися. Там, на поверхні, теж є інше життя. Не тільки смерть за марні копійки.
- Вже запізно, щоб мінятися.
- Ніколи не пізно, - засміявся безхатченко. Завжди можна почати спочатку. Завжди. Що там такого ти маєш там, нагорі?
- Все…
П'яниця посмоктав зіпсований зуб і сплюнув на землю. Кинув шматочок хліба щурові, який крутився між трубами.
- Нісенітниця. "Все" – це тільки інше слово для "ніщо", омана і ілюзія. Гроші? Ті ж самі, за які тебе хотіли вбити?
- Наприклад.
- Ха, гроші… Скільки?
- Чверть мільярда.
Бездомний подавився, побагровів, почав кашляти і чхати. Великі, перелякані очі зайшли сльозами, так що врешті Артур перехилився і стукнув йому по шиї раз і другий. Допомогло, той виплюнув на руку, а потім знову прожував і проковтнув шматок засушеної ковбаси. Коли вже зміг говорити, покачав головою.
- Немало.
- Чверть з п'яти мільярдів доларів, - зітхнув Артур. – Гра ішла саме на таку суму… Мої п'ять відсотків.
- І що, за це варто згинути? Купили б собі нове життя, таваріщ старшина?
Артур махнув рукою, обіперся о холодну, вологу стіну.
- Ні. Ні, тут не тільки в грошах річ… А в тому, що вони собою символізують. В тому всьому, що я почав там, нагорі. Бо так насправді в житті мова йде про те, щоб…
- Про що ж, таваріщ старшина?
Той замислився. Гроші, це правда, іноді з'являлися самі по собі. Жінки були їх похідною… Люди? Ні, це теж ні, бо люди були всього лише інструментами. Слава? Впливи? Страх?
- Влада, - сказав він в кінці. – Мова йде виключно про владу. Про те, що можна, і що мусиш. І про ніщо інше.
Його господар поважно покивав головою.
- Я вам віддам її, таваріщ старшина, якщо ви насправді будете того бажати. Але спочатку покажу вам дещо… дещо важливе. Тільки не сьогодні, ще не сьогодні. Ви ще поки слабі.
☭
Коли вони вперше виходили на поверхню, Артур боявся по-справжньому.
У його страху не було ніякого конкретного обличчя. Йому не було страшно від того, що нагорі його можуть чекати люди з пістолетами; тим, що його непокоїло, була не фізична загроза. Просто йому було відомо, що йому колись доведеться випірнути з заспокоюючої глибини без-часу і забуття, що прийдеться стати очі в очі з дійсністю.
Безхатченко вивів його через підвали якогось покинутого комунального вузла біля Лубянки.
Зовні було до сліпоти світло; вже мусив лежати сніг. Вони почали дертися нагору скрижанілими сходами. Крізь дірки в рваних костюмних брюках тягло холодом, що спливав донизу від вибитого вікна.
Коли вони вийшли на вулицю, Артура вдарив в обличчя порив свіжого, морозного повітря. Його майже оглушив несподіваний шум та гуркіт машин, що мчалися по вулиці. Так він стояв якийсь час, безпорадно розглядаючись, нарешті рушив за провідником, який сунув руки до кишень і ішов краєчком тротуару в напрямку М'ясницької.
Артур глибше натягував на вуха стару шапку, намагаючись сховати голову в плечі Холод втискувався в кожну щілину одягу, безжалісно дмухаючи морозом крізь нещільні шви куртки, пробираючись навіть крізь дві сорочки. Ступні в зовсім невідповідних до погоди лакованих черевиках блискавично почали мерзнути, пальці відізвалися болем.